Читати книгу - "Там, за зимою, Ісабель Альєнде"

А тим часом життя вирувало на вулицях і пляжах еротичного міста. У лютому, найспекотнішому місяці, люди ходили майже голі: чоловіки в шортах і часто без сорочок, жінки в легкому вбранні, виставивши напоказ декольте й ноги. Молоді, красиві, засмаглі, спітнілі тіла, море тіл, що хизувалися собою й кидали виклик — Річард бачив їх усюди. Бар, куди вчащав, куди машинально прямував надвечір освіжитися пивом чи одурманитися кашасою[55], був однією з оаз, уподобаних молоддю. Заклад починав заповнюватися близько восьмої вечора, о десятій уже гудів, наче швидкісний потяг, а запах сексу, поту, алкоголю й парфумів, що витав у повітрі, можна було помацати, немов бавовну. У непоказному закутку ходили по руках кокаїн та інші наркотики. Річардові не доводилося робити замовлення, бармен обслуговував його, щойно чоловік підходив до шинквасу. Він заприязнився з деякими завсідниками, як сам, а ті своєю чергою рекомендували його іншим. Чоловіки пили, голосно розмовляли, перекрикуючи гамір, дивилися на екрані футбол, сперечалися про голи й про політику, а часом давали волю рукам і сварилися. Тоді втручався бармен і проганяв їх надвір. Дівчата ділилися на дві категорії — недоторкані, які приходили під руку з якимось типом, і ті, котрі з’являлися зграйками, щоб повправлятися в мистецтві спокушання. Самотня жінка, коли й траплялася тут, то зазвичай була в тому віці, що могла не зважати на пліткарів, і завжди знаходила когось, хто з прихильності упадав коло неї з тією бразильською чоловічою галантністю, якої Річард був нездатний наслідувати, бо плутав її з сексуальними домаганнями. Сам же він був легкою здобиччю дівчат, які прагнули бойових дій. Вони погоджувалися, щоб чоловік пригощав їх випивкою, жартували з ним і в інтимній атмосфері тісного приміщення пестили його, змушуючи відповідати ласками на ласки. У такі хвилини Річард забував про Аніту, вважав це безневинними забавами, що аж ніяк не загрожували їхньому шлюбу, як це сталося б, якби Аніта дала собі такий попуск.

Дівчина, якій судилося назавжди закарбуватися в Річардовій пам’яті, не належала до найпомітніших красунь у ці вечори кайпіріньї, однак була зважливою, дзвінко сміялася й намагалася спізнати все, що їй пропонували. Вона зробилася його найкращою товаришкою по чарці, проте Річард тримав її на межі свого життя, ніби ляльку, яка оживала тільки в його присутності задля того, щоб разом уживати в барі алкоголь і кокаїн. Вона, як гадав чоловік, так мало значила для нього, що Річард не морочився з її іменем, а просто звав Пустункою, як звуть вродливих дівчат з Іпанеми[56], відколи з’явилася пісня Вінісіуша ді Мораіша[57]. Пустунка здійснила ритуал його посвячення в закутку з наркотиками й за ломберним столом у задній кімнаті, де грали в покер: ставки там робилися невеликі, і програш не мав згубних наслідків. Це була невтомна дівчина, здатна всю ніч пиячити й танцювати, а вранці піти одразу на роботу — до стоматологічної консультації, де працювала реєстраторкою. Швидкою португальською мовою, яка для Річарда лунала, наче музика, вона плутано переповідала йому вигадану історію свого життя, щораз іншу. Після другого келишка чоловік жалівся на сумне домашнє існування, а після третього схлипував, притулившись до її плеча. Пустунка вмощувалася на його колінах, цілувала, аж поки обом перехоплювало подих, і так хвилююче притискалася до нього, що Річард повертався додому в заплямлених брюках і з тим бентежним відчуттям, що не переростало в докори сумління. Річард планував день залежно від зустрічі з цією дівчиною, котра надавала барв і смаку його буттю. Завжди весела й привітна, Пустунка нагадувала чоловікові колишню Аніту, в яку він закохався у школі танців і яка швидко танула й губилася в тумані свого горя. З Пустункою він знову ставав безтурботним юнаком; з Анітою почувався незграбним, постарілим і осудженим.

Відстань між баром і помешканням Пустунки була короткою, і попервах Річард долав її не сам. О третій годині ночі, коли з закладу випроваджували останніх відвідувачів, деякі з них після пиятики йшли спати на пляж або продовжували гульбище в когось удома. Розташоване за якихось п’ять кварталів від бару помешкання Пустунки найкраще надавалося для цього. Річард не раз прокидався вдосвіта у приміщенні, яке в перші кілька секунд видавалося йому незнайомим. Очманілий і розгублений, підводився, не впізнаючи чоловіків і жінок, що порозвалювалися на підлозі й у кріслах.

Одної суботи він прокинувся о сьомій ранку в ліжку Пустунки, одягнений і взутий. Вона лежала гола, виставивши напоказ ноги й руки, похиливши голову, з відкритим ротом; на підборідді й опущених повіках дівчини червоніла цівка закипілої крові. Річард гадки не мав, що сталося, ні чому він тут опинився; минулі години вкрив цілковитий морок, останнім, що чоловік пам’ятав, був оповитий хмарою сигаретного диму ломберний стіл для гри в покер. Як він дійшов до цього ліжка, залишалося загадкою. Доти алкоголь не раз підводив його, інколи його мозок губився, а тіло тим часом продовжувало машинально діяти; «для такого стану мають бути назва й наукове пояснення», — міркував Річард. За пару хвилин він упізнав дівчину, але не міг збагнути, звідки взялася кров. Що він накоїв? Боячись найгіршого, трусив її, кричав, не в змозі пригадати її ім’я, поки дівчина виявила нарешті ознаки життя. Відтак з полегкістю сунув голову в раковину з холодною водою і виткнув лише тоді, коли не міг далі дихати й трохи оговтався. Річард прожогом кинувся на вулицю, а коли дістався домівки, його скроні немов шпигали ножами, кості боліли, і всього його зсередини з’їдала невідступна шлункова кислота. Квапливо вигадав для Аніти виправдання, мовляв, його разом з іншими людьми затримала поліція через безглузду вуличну сварку, тож провів цілу ніч у буцегарні, а зателефонувати додому не дозволили.

У брехні не було потреби, бо Аніта міцно спала, наковтавшись снодійних пігулок, а Бібі мовчки бавилася зі своїми ляльками. «Я хочу їсти, тату», — мовила, обійнявши його ноги. Річард приготував їй какао й тарілку мюслів, почуваючись негідним любові цієї дівчинки, брудним, огидним; тільки після душу наважився доторкнутися до неї. Потім посадив собі на коліна й занурив носа в ангельське волосся дочки, вбираючи її запахи скипілого молока й невинного поту, присягаючись самому собі, що відтепер родина стане його найпершим пріоритетом. Усі свої фізичні й розумові зусилля він спрямує на те, щоб витягти дружину з провалля, в яке та потрапила, й компенсувати Бібі місяці свого недбальства.

Ці наміри проіснували шістнадцять годин, а нічні походеньки почастішали, зробилися тривалішими й інтенсивнішими. «Ти закохуєшся в мене», —