Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

А наші стрільці загналися далеко за ворогом. Чотовий Граб рішив узяти кількох у полон. Хтось йому звернув увагу, що небезпечно і взагалі, що буде з ними робити, але він погнав за групою поляків з криком "руки вгору". Троє задніх поляків кинули зброю і піднесли руки вгору, коли раптом з кущів вилетіли кулі і Граб упав мертвим на землю. Поляки підхопили автомати, але наш кулемет перехрестив їм дорогу і вони попадали коло Граба.

Бій тривав до вечора. Ми довго ганяли по лісі і шукали за ворогом, що розбігся по гущавині. Вночі сотня зійшлася на збірку. Бракувало лише Граба. Між нами не був навіть ніхто поранений. А ворог наступав на наш табір у силі, що вчетверо перевищала нашу. Нас було сто шістдесят повстанців. Ми поховали Граба на тому місці, де він згинув. Позбиравши зброю убитих поляків і стягнувши з них кращі мундири та взуття, ми перейшли в ліси коло села Боґуш.

Під час бою з лісу вирвалися два наші коні і, сполошені пострілами, побігли до села. У Фльоринці їх зловили селяни і віддали міліції, — може думали, що вони належать польському війську, а може хотіли приподобатись полякам, — бо там було досить таких, що до нас ставилися дуже холодно. Визволяти коней "наохотника" зголосився Дорош зі своєю чотою і бунчужний Кудияр.

Вночі вони оточили будинок міліції і перетяли телефонні дроти. Дорош вигукнув, що будинок замінований, але що вони його не висадять у повітря, якщо вийде комендант і випустить із стайні наших коней.

В середині будинку зчинився крик і плач жінок та дітей, — жонаті поліцаї жили тут з родинами. Комендант довго не виходив, а коли вийшов, він, під націлом рушниць наших стрільців, ледве доплівся до стайні.

Дорош відібрав коней, всунув комендантові в тремтячі руки пачку наших пропаґандивних листівок, і поки задеревілі з переляку поляки отямились, наші хлопці зникли в темряві.

Кілька днів пізніше ми рушили в напрямі Криниці. Коротко рейдували в таких селах: Берест, Перунка, Нове Село, Угринь, Лосє, Ростока Велика, Мохначка Нижня і Вижня, Узби, Тиліч, Щавник і Злоцьке. На горах Кристів, Гроник, Яворина та інших ми заховали дещо з харчів.

Тут до нас в гості завітали дівчата — провідниці із Східньої Лемківщини — Христя, Степова і Марійка. З ними прийшов провідник Роберт. Гості принесли нам багато вісток. Сотня Хріна дала доброго прочуханця полякам в селі Тарнавка під час виселювання наших людей — вона там знищила їм понад двісті возів. Хрін звів також великий бій в нашому старому таборі на Хрещатій. Там загинуло понад п'ятдесят поляків і було понад сотку ранених. В Душатині, наткнувшись на міну, згинув стрілець з нашої сотні Мокрий, полягли в бою з поляками Ясінь і Явір. Надрайоновий ОУН Левко і зв'язкова Ірина застрілилися в криївці, коли на них наскочили поляки. Ірцю я знав ще відтоді, копи вона учителювала в одному селі коло Бірчі.

З верхів над Криницею ми перейшли на Рунок. Це великі ліси над рікою Попрад. Ми і тут замаґазинували дещо з харчів, хоч менше, ніж деінде, бо тут нас привітала зима. Випав перший сніг.

Потім ми деякий час таборували на горі Зимна (919 м.) понад селами Поворожник, Вуйкова, Дубне, Лелюхів, Вапєнне і Мічульське. Люди в цих селах були бідні, але приймали нас щиро, хоч були між ними і русофіли. Звідти ми перейшли на гори Високі Березця (895 м.) і Полянку (728 м.) над селом Тиліч, що лежав на самому кордоні.

Днями ми пересиджували в лісах, а як сутеніло йшли до сіл вечеряти і погрітися по хатах. Дні ставали коротші і зимніші.

В першій половині листопада в Мохначці Вижній нас застукали поляки. В цьому селі переважали русофіли. А вони, звісно, дивилися на нас як на ворогів. Ми, засадничо, з огляду на безпеку, старалися такі села оминати, проте, для усвідомлювання селян часом заходили. Не завжди нам вдавалося переконати їх, тому донощиків між ними було чимало. Часом доводилося наставляти таких сексотів на правильний шлях буками. Правда, свідома частина населення попереджала нас про засідки.

Тоді, в Мохначці Вижній, після вечері, — вечеряли роями, звичайно один рій на одну хату, — ми саме збиралися в означеному місці до відмаршу, коли раптом почули вибухи ґранат у хатах, з яких ми нещодавно вийшли, їх кидав невидимий ворог через вікна. Ніч була дуже темна, тому ми не відважувалися стріляти, щоб не попасти у своїх. Та ми мали звичайно дві клички — одна районова, друга бойова, тільки для сотні, наприклад, запит "п'ять", відповідь "десять", "п'ятнадцять" — "двадцять" і т.п. Ці клички допомагали нам у боях і метушні. І ми дуже скоро зібралися разом і устійнипи, де ворог, а де свої.

А поляки, кинувши кілька ґранат і випустивши в темну ніч кілька кулеметних стрічок, скоренько втекли. З нашої сотні потерпів лише стрілець Мирон, якого осколки ґранати поранили в ногу. Але потерпіло багато цивільних, у тому "кацапів", які донесли на нас.

Маршуючи цілу ніч, ми дійшли над ранок до гори Ратунда (776 м.). На ній ми просиділи день, і сотенний дозволив нам піти до Ганьчової, Реґатова Вижнього і Нижнього на вечерю тільки тоді, коли розвідка устійнила, що польське військо від'їхало до Криниці. У цих селах донощиків не було, і люди дуже гарно ставилися до нас.

До другої половини листопада ми таборували на горі Ясьонка (705 м.), — на вечір заходили до сіл Луг, Ждиня, Конечна, Липня, Чарна, Довге, Радоцина та Незнаюва, а потім перейшли на гору Добрий Верх (664 м.).

Щораз частіше сніжило і стояли приморозки. Ми ходили по селах, збирали харчі і маґазинували в лісових криївках.

Одного разу наш рій Байдака та ще один йшли до Маластова. В селі Пантна якраз відбувалося весілля. Побачивши нас, люди запросили до хати, але Корп, який був з нами, подякував, і ми тільки перекусили надворі. Було зимно і чотовий дозволив випити по чарці самогону; чарки, правда, були нівроку — пили склянками.