Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

— Я сам розпустив ті чутки, — пояснив Чіпус. — Навіщо комусь знати, що Велика бібліотека не лишилася покинутою напризволяще.

— Чи не хочеш ти сказати, що цей весь час переховувався у Великій бібліотеці? Але ж… — Лініус спантеличено вмовк. — Але ж я й сам там бував. Учащав туди. І ніколи тебе не бачив.

— Бо я не хотів, щоб ти мене бачив, — сказав Чіпус просто.

— Але чому? — здивувався Лініус. — Якби тільки… — Голос його урвався.

— Я не міг ризикувати, — пояснив Чіпус, — ані собою, ані тобою.

— Тепер ви разом, — втрутилася Маріс. — Ось що важливо. — Вона повернулася до батька. — Чіпус тут для того, аби поставити тебе на ноги. Він втаємничений у лікарські секрети Темнолісу.

— Та невже! — здивувався Лініус, кривлячи губи в усмішці.

— Свята правда! — запевнила Маріс. — Після того, як на нас із Квінтом напав велетенський блискун, він… — Дівчина затнулася, з жахом усвідомивши, що пробовкалася. Серце їй закалатало. Щоки зашарілися.

— Блискун? — мало не задихнувся батько. Він спробував сісти рівно, але зразу ж упав на подушки, на його обличчі відбилася тривога. — Тільки не кажи мені, що ви спускалися у кам’яні щільники.

Маріс винувато відвернулась.

— Ти що і справді там була? — запитав професор, збираючись на силі. — Це все той учень! То він затяг тебе туди! — Очі його палали. — Ні, я таки спущу з нього шкуру! — Він натужно звівся на ліктях.

— То була не Квінтова ідея, — заперечила Маріс. — То я запропонувала. Будь ласка, тату, тобі ж і так нездужається.

— Ох, і дав же я маху, довіряючись йому, — вів далі без передиху її батько. — Ти знаєш, я щиро прагнув дотримати слова, даного Вітроногому Шакалові…

— Ти не слухаєш мене, — сказала Маріс. — То я запропонувала спуститися в кам’яні щільники. Я завзялася з’ясувати, чим ти займався. Де взялися твої рани… Я його змусила взяти мене з собою.

Лініус знеможено відкинувся на спину, його обличчя стало попелясто-сіре.

— І де зараз цей маленький поганець? — видихнув він. — Соромиться й носа сюди поткнути, га?

— Він… він і досі внизу, всередині летючої скелі, — зізналася Маріс.

Вираз Лініусового обличчя вмить змінився. Він нахилився вперед.

— Ти лишила його там? — запитав він глухим від жаху голосом. — Квінт — єдиний син мого любого друга Вітроногого Шакала — сам-один у жахливих кам’яних щільниках? Але чому? Були разом, а вибиралися порізну?

— Я… я не могла йти. Чіпус ніс мене, — пояснила Маріс. — А Квінт ішов за нами… — Вона проковтнула клубок у горлі. — А потім його не стало.

Чіпус ступив крок уперед.

— Безстрашний юнак подався на пошуки Старожитньої лабораторії.

Лініусові одвисла щелепа. Він ухопив Маріс за плесна.

— То ви чули про Старожитню лабораторію? — запитав професор.

— Певно, що чули, давній мій друже, — відповів замість неї Чіпус. — А чого б ото їм із доброго дива нишпорити вдвох по отих кам’яних щільниках?

— Але Квінт у великій небезпеці, — затривожився Лініус. — Йому й ногою не можна ступати в лабораторію! Навіть дверей відчиняти!.. — Професор затулив обличчя руками і став гойдатися — туди-сюди. — Що ж я наробив? — застогнав він. — Ой лишечко, що я наробив?!!

Чіпус присів на край професорського ліжка і лагідно, проте рішуче відняв його руки від обличчя. Хворий звів голову і вкняпився просто Чіпусові в вічі.

— Ану ж знікчемнілий учений-землезнавець зарадить своєму старому другові, — вирік той. — Розкажи мені, Лініусе. Розкажи мені все.

Лініус лежав на ліжку, повернувшись обличчям до вікна, і яскравий сонячний промінь світив йому просто в очі. Знадвору долітали звуки пробудженого міста: дзвін дзиґарів і торохтіння коліс, гул голосів і монотонний спів; хрипко крякали білі круки, розкрилені, щоб ліпше ловити тепло ранішнього сонця. Лініус зітхнув, перевернувся на спину і встромив очі в стелю.

— Я починав, мавши… мавши щонайкращі наміри, — промимрив він. Погляд його затуманився. — Лелечки, скільки мені хотілося зробити для Санктафракса!

Чіпус нахилився вперед і взяв професора за ліву руку.

— Повідай мені цю історію, Лініусе, — сказав він. — Я слухаю.

Лініус повернув голову до свого колишнього навчителя і протяжисто, глибоко зітхнув.

— О, Чіпусе, — стомлено промовив він. — Здавалося, ще тільки вчора ти ділився зі мною таємницями Великої бібліотеки. — Він кволо усміхнувся. — Ти стільки мені всього показав! Знав би я тоді, чим це все обернеться…

Він заплющив очі, та сама квола усмішка грала на його в устах. Чіпус заспокійливо стис його руку. Лініус підвів повіки.

— Щасливі дні, — прошепотів він замріяно. — Який я був ще тоді зелений, Чіпусе, який наївний! Мені видавалося, ніби Санктафракс — благословенне місце, де всі знання не можуть бути вживані на шкоду, а обов’язок кожного науковця — поповнювати загальну скарбницю знань для добра всіх і кожного. — Його обличчя бридливо зморщилося. — Небознавці! — вигукнув він. — Тоді я нічого не знав про те, як б’ють ножем у спину, не знав про дворушництво, яке квітувало серед них, про зради, про змови, про гризню за посади. Мрякощупи проти дощознавців, хмарогляди проти вітроловів… Небо свідок: єдине, що бодай на час замирювало супротивні партії, це їхнє неприязне, вороже ставлення до землезнавчих досліджень! — Лініус утер із чола рясний піт. — Мене це бридило, — сердито блиснув він очима. — І коли я був учнем, а тоді молодшим мжичкоміром, я страшенно ненавидів цю ворожнечу. — Він тяжко зітхнув. — Навіть тоді, коли доводилося й самому грати в такі ігри…

Маріс повернулася до Чіпуса.

— Батько надто кволий, аби продовжувати розповідь, — запротестувала вона. — Він потребує відпочинку.

Та Лініус замкнув їй рота порухом руки.

— Не хвилюйся, Маріс, — хоробро всміхнувся він. — Я хочу довести оповідь