Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Наскільки я розумію, — вів він далі, — ви, як Найвищий Академік, могли б провести церемонію й самі. Або одинцем. Або спільними зусиллями.
Професори перезирнулися, брови їм полізли вгору.
— Ми? — запитували вони один в одного. — А хіба можна? Чи це не проти правил? А статутові не суперечитиме?
Звісно, тут було над чим задуматись. Гігантська летюча скеля, де стояло місто, збільшувалася з кожною дниною. Якби запаси важкого бурефраксу в Скарбниці регулярно не поповнювались, над Санктафраксом постійно висіла б загроза зірватися з припони і помандрувати у відкрите небо. Водночас дійшовши якогось рішенця, професори побралися за руки і почимчикували геть.
— Найперше треба пошукати поради у «Великому Фоліанті небознавства», — озвався Професор Світлознавства.
— Усе впирається в час, — нагадав йому Професор Темрявознавства. Їхні голоси дедалі завмирали. — Чи не розумніше було б порадитися з великою книгою вже після проведення церемонії?
Чіпус пирхнув знов.
— Захланні старі канюки, — промимрив він. — Тільки запахне владою, як вони кидаються на її примару, як лісовий кіт на пташиний щебет!
— Принаймні вони зслизли, — кинула Маріс. Вона обернулася до Нехнюпноса. — А що мій батько, зрештою, не покидатиме своєї кімнати, то без ваших послуг він також обійдеться завиграшки.
М’язистий Головний охоронець блимнув на Маріс, і на мить їй здалося, ніби він почне з нею споритися. Отже Нехнюпніс прикусив язика. Він уже на власній шкурі пересвідчився: дочку Найвищого Академіка ліпше не дратувати.
— Ну-бо, ворушіться! — підпряглася Вельма. — Чули, що сказала молода панночка?
Нехнюпніс рвучко кивнув головою.
— Я пришлю наряд із дванадцятьох охоронців, хай оточать палац і стережуть входи, — пообіцяв він.
— Чиніте, як знайте, — відповіла Вельма. — А тепер ідіть! — і, впершись в охоронця руками, вона заходилася його випихати.
Щойно трольчиха відійшла від дверей, Маріс скочила вперед і взялася за клямку. Відтак натиснула її — майже певна, що двері замкнені на ключ, — і, о, радість! — фортуна їй сприяла. Двері з рипом розчинилися. Вельма обернулася.
— Панночко Маріс! — люто вереснула вона. — Про що ми оце щойно балакали?!
Але Маріс не мала гумору для подальших сперечань. Утягнувши за собою в опочивальню Чіпуса, вона з ляском прибила двері й повернула ключа.
— Маріс! — залементувала Вельма. — Маріс, відчини негайно!
— З якого б то дива? — прокричала у відповідь Маріс. — Він мій батько, і я маю право його навідати.
Вельма оніміла. Маріс припала вухом до дверей. Мить у коридорі стояла тиша, відтак нянька почовгала углиб коридору.
Поволеньки, ледь не ляскаючи зубами з нервового напруження, Маріс повернулася кругом. Чому її батько не зронить ані звуку? Хіба можна заснути в гармидері, як отой, що вони допіру наробили всім кагалом. Вона вп’яла очі в низенький світник на коминковій полиці, неспроможний розігнати густої кімнатної тьми.
Прихопивши його з собою, Маріс рушила до ліжка. Ось світло ковзнуло по батьковім виду… Маріс ахнула.
Увесь обкладений подушками і попідтикуваний зусібіч ковдрою, Найвищий Академік виглядав ще гірше, ніж образ, створений у її уяві. Блідий, виснажений. З-під поплямлених кров’ю бандажів на голові вибиваються пасма волосся. Та найдужче гнітять його очі. Дивляться просто себе — не кліпаючи, нічого не бачачи, — досі сповнені жахіть, свідком яких їм довелося стати.
— Тату! — зойкнула Маріс. Вона злізла на ліжко і міцно обняла його, припавши щокою до його кістлявих грудей. Тіло Лініусове було заклякле та холодне; і якби не калатання серця біля самого її вуха, можна б подумати, що Найвищий Академік неживий. — О, тату, що за лихо тебе спобігло?
Нараз біля стіни світлиці заскреготіло. Озирнувшись, Маріс побачила, як Чіпус розчиняє віконниці.
— Який жахливий морок, яка жахлива сутінь, — бубонів старий. — Світло — ось чого потребує Лініус.
Самотній промінчик сліпучого світанкового сонця вдерся в покій і ковзнув по долівці. Світло торкнулося обличчя враженого шоком професора, той моргнув раз, другий…
— Маріс, — нагукав він тихим деренчливим голосом.
Маріс усміхнулася. Стала навколішки, ніжно поцілувала батька в лоба.
— Чолом! — привіталася дівчина.
— Чого ти плачеш? — запитав батько. В очах його малювався подив.
— Я не плачу, — шморгнула носом Маріс.
Не кажучи ні слова, професор підніс вихудлу руку до її щоки, зняв пучкою вказівного пальця сльозу і показав їй.
— Скажи мені, що завдає тобі жалю? — лагідно допитувався він.
— О, тату! — заридала Маріс і знов обняла Лініуса. — Я так переживала за тебе. Оті всі порізи та подряпини… і твоє вухо! Що з тобою сталося?
— Тихіше, Маріс, — мовив Лініус, беручи її обличчя у свої руки і пестячи пальцями її коси. — Усе вже позаду. Я повернувся. Я живий. Я… — Тільки тут він завважив сильветку проти вікна. — Небо святе, а то хто такий?
Маріс відхилилася від батька і роззирнулася по хаті.
— То… — почала дівчина.
Але Чіпус уже застережливо підніс пальця до вуст. Він приступив до ліжка, тримаючись осторонь від сліпучого світла, і відкинув каптура.
— Скажи-но мені, Лініусе, — стиха озвався Великий Бібліотекар. — Чи впізнаєш ти свого давнього друга? — Чіпус осміхнувся. — Чимало води вже втекло.
Згоряючи з нетерплячки, Маріс поглянула на батька, потім на Чіпуса, потім — знову на батька. Спершу вона догледіла в його очах замішання, тоді він почав щось пригадувати, і нарешті розплився в широкій дитячій усмішці.
— Чіпус Семиджерел, — промовив він, недовірливо хитаючи головою. — Чи може, я ще не пробудився зі сну? Ніколи не думав, що доживу до такого дня…
— Вітаю тебе, Лініусе! — Чіпус ступнув уперед і потис йому руку. — Я — не сон.
— Але ти ж наче покинув Санктафракс, — кволо упирався Лініус. — Мені сказали…
— Тобі сказали, ніби я повернувся до Темнолісу, — перебив Чіпус, — аби спокійно провадити там свої землезнавчі студії.
— Достеменно так, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темнолесникове прокляття», після закриття браузера.