Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Солдат справді був дуже молоденький, може, ще й не голився зроду-віку, бо на верхній губі і на підборідді лише жовтавий м'який пушок росте. А голос у нього басовитий, ламається, ніби шматками виривається з грудей:
— Допоможи, браток, якщо зможеш… Повік не забуду…?Тепер пораненому йти легше, Валерик підтримує його та ще й узяв собі на плечі речовий мішок. Але солдат раз у раз зупиняється і вже зовсім мокрою пілоткою витирає лице. Сорочка на ньому теж — хоч викрути. Він важко дихає, аж груди ходуном ходять, і скрипить зубами. Нарешті, зовсім немічний, він говорить:
— Не можу далі… упаду…
— А ти посидь. Спочинь трохи.
— Як сяду, то вже не встану… Краще ходімо.
І вони знову йдуть. Валерикові теж важко й незручно йти, але він радить:
— Дужче на мене спирайся, я нічого… Ззаду заторохтіла підвода. Доганяє.
Юнак з надією повертає до неї обличчя:
— Може, візьме?
І зненацька вибухає люттю:
— А не візьме — під колеса ляжу!..
На підводі поранені — одне на одному. Але все ж знаходиться краєчок і для Валерикового супутника. Він боком падає на полудрабки, стогне. Здорову ногу підігнув під себе, а забинтована стирчить убік і вгору, як дуло гармати. Однак він радий, навіть щасливий, що йому вдалося притулитись на підводі, потрапити в гурт таких, як і сам.
— Спасибі, браток… — прощається з Валериком. — Завжди пам'ятатиму про тебе.
Кінь аж горбиться, але тягне підводу далі.
Валерикові відпала потреба йти до бухти. Але він стоїть, дивиться вслід підводі, вагається: а може, таки піти? Уже ж недалеко лишилося. Он вона видніється. Власне, бухта внизу, за отими крутими берегами. А видніється море, над яким висять червонуваті від призахідного сонця шматинки хмар.
Вдень, коли немилосердно палить сонце, ті хмари пливуть у високому сивому небі, як привиди. Вони тонкі й прозорі, мов серпанок, ледь вловимі оком. Не жди від них дощу!..
А він же такий потрібний! Хоч би трохи примочив порепану землю. Може б, налив калюжки. Тоді солдати і матроси напилися б удосталь. Без їжі ще сяк-так терпиться, а от без води — хоч пропадай!..
Валерик думає про дощ і про воду, а ноги несуть його до бухти.
Ось і вона. Зупинився на крутому обриві, дивиться вниз. Від пологого берега тягнуться дерев'яні, наспіх зроблені причали. До них можуть підходити лише невеликі судна. Два катерки і зараз стоять. Але це не ті, що підуть на Велику землю. Вони тільки перевозять людей на кораблі. Та поки що жодного корабля не видно, мабуть, і не буде, аж поки не стемніє зовсім. Евакуація відбувається в суцільній темряві.
А Валерик ніби приріс ногами до одного місця. Стоїть і не може відірвати очей від сумної картини. Скільки тих людей зібралося на березі. Військові, цивільні, старі, малі… Стоять, сидять, лежать, пересуваються з місця на місце. Гомін, гамір. Той плаче, той лається… Раніше ніж дістатися сюди, вони не одну добу провели в окопах, пережили не одне бомбардування і вистояли не в одній атаці…
А он — жінки й діти. Не такі, як Валерик, він себе за дитину не вважає, а справжні діти — маленькі й безпомічні. Плачуть, просять їсти, пити — аж серце Валерикове надривається.
А як ще й фашисти налетять? Що тоді?..
І Валерик тривожним поглядом окидає небо і море.
Ні, не налетять. Вечір уже ховає береги від ворожого ока. І місяця не буде. Настали темні ночі. А там, дивись, і кораблі підійдуть, заберуть всіх оцих людей, що з'юрмилися біля моря.
Подивитися б, як це буде. Знати б, що їх справді заберуть.
Але йому не можна вже й хвилини затримуватись. І так багато часу згаяв. Друзям в окопах потрібна вода. Серед тих, що лишилися на передовій, теж є поранені. Вони ясдуть води.
І Валерик уже біжить степом, поспішає до крайньої хати на Корабельній стороні, або, як кажуть, «на Корабелці». Він не дуже вірить, що там є люди. Бо хто ж усидить в отій халупі на белебні, коли над тобою й навколо тебе шугає смерть?..
Він стукає в чорну диктову дощечку, вставлену у вікно замість шибок, що повилітали. Стукає, не вірячи, що хтось обізветься.
І все ж обізвалися.
Живий людський голос. Схоже, що то шамкотить бабуся:
— Хто там?
— Це я… з передової. Води хлопцям. Може, скажете, де взяти?
Зашаркали повільно ноги в хатині, у непроглядній темряві сіней. Двері виявилися незамкненими, тільки напівпричиненими. З'явилася маленька згорблена постать.
— Як же ти дізнався, що до мене треба йти? Тебе направили? Я тебе ще не знаю.
— Я так, навмання…
— А попав, куди треба. До мене багато хто тепер по воду ходить.
— У вас колодязь, бабусю? — зрадів Валерик.
— Який колодязь… Колодязь — аж там, унизу. Це далеко звідси. А воду я в діжку зливаю. Ношу та й ношу помаленьку. Для вас, для фронтовиків…
— Важко ж вам, бабусю! — поспівчував Валерик, оглядаючи її зовсім маленьку і, видно, кволу постать.
— Хто ж каже, що легко?.. А я потроху. Сяду перепочину, та й знову за відро… Всім важко… То куди тобі наливати?
— Ось сюди, в бідон.
— Давай… Малий ти який, а теж воюєш?
— Воюю, бабусю.
— Бережи тебе, доле! — ніби проспівала стара жінка зворушливо й молитовно. — Наливай ось черпачком. Вода в мене свіжа, не застоюється.
В кутку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані твори в двох томах. Том I», після закриття браузера.