Читати книгу - "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

Далі йшов традиційно докладний перелік Вітиних домашніх і господарчих справ, сусідських та інших, дрібніших сільських новин. Вони були менш цікаві, але зовсім не затіняли перших Софійчиних сонячних вражень.

Сьогодні Софійка знову лежить із мокрим рушником на чолі й Чорнобілкою біля калатаючого серця.

І є чого!

Після уроків до Софійки підійшла Ірка, трусонула своїми фіолетовими патлами і заявила:

— Вад просив переказати, що відтепер він — тільки мій! На тебе, Софко, він більше й не гляне! А ще в нас увечері побачення. Біля однієї акації в скверику!

Господи, вже хоч би не біля акації! Яка гірка, яка підла зрада!

— Ти чого сумна? — наспів через хвилину Дмитрик. — Хочеш, проведу тебе додому? Поділишся своїми бідами. А ще я давно хочу, щоб мене хто поводив містечком і розповів про нього…

— З радістю розповім, що знаю, — усміхалась не то в Дмитриків, не то у Вадимів бік. І вони рушили в парі через парадний хід. Залишивши Завадчучку й Кулаківського фіолетовіти від заздрості.

Було б дуже добре, якби дорогою не стрівся їм Сашко. Чого його носить вічно по цих ближніх вулицях? Ні, все відбулось пристойно: зустрілись, познайомились, розійшлись. Вони з Дмитром — своєю дорогою, Сашко — своєю… Ніхто й не думав когось ображати, але… але в Софійчиній душі чомусь тяжко шкребли коти. Чого б то? І нарешті, добив Софійку наразі… той-таки дядько Сергій! Він прийшов до тата питати, чи немає в того записів «Місячної сонати»!

— Сніжана вже замучила мене, — пояснював. — Подавай «Місячну сонату» і годі! Без неї вона, мовляв, погано почувається!

Як? Її прагматична тітонька, окрім того, що вивчила колись двох художників, тепер ще й музику полюбила?! «Місячну сонату»?!

Люди добрі! Якщо хтось бодай щось розуміє в цій головоломці, терміново поясніть Софійці! Бо в неї, їй-богу, розколеться обв’язана рушником голова!

— Сашку, ти не подумай, будь ласка, нічого такого…

— Про тебе й того твого новенького? Я й не збирався щось думати!

— Як? Ти навіть не ображаєшся?

— За що? За те, що ти без вагань готова була його душу проміняти на Казимирову? Та він же не в кращому становищі, ніж я!

— Атож, ми з ним просто… сидимо за однією партою!

На Сашковій точці шумували вітри і пролітало запізніле жовте листя. Сам продавець кутався у благеньке пальтечко, Софійка поправляла ковдрочку в Ростиковому візочку.

— Та й у його очах я не побачив глибини почуттів! — додав раптом хлопець.

— Чого-чого не побачив?

— Глибини почуттів! — Сашко зашарівся. — Він занадто чемний, занадто гладенький, щоб., щоб любити!.. Зате отой рудий красунчик — не безпечний! Ти остерігайся його, Софійко!

Теж іще психолог! Он баби Валі радив остерігатись — і чим закінчилося? Тільки сорому набралась, а цей горе-порадник вийшов сухим із води!

Любити, бачте, Дмитрик не здатний! Вадима, бачте, остерігатися!.. Зрештою, вона прийшла сюди не сваритись. А сказати, що завтра Сніжана з Пустельником уперше вирушають до замку і хочуть узяти Софійку й Сашка за екскурсоводів.

Звичайно, Сашко готовий!

Тітонька Сніжана літала замковими сходами, як навіжена. Вона прагнула залізти в найменшу шпарку, і дядько Сергій час від часу виловлював її з вельми небезпечних ділянок.

— Господи, я наче віднайшла тут свій другий дім! — захоплювалась тітонька. — Я наче проживаю тут якесь нове життя! Здається, усе це я колись бачила!..

Вона з ліхтариком облазила весь підвал, поривалась особисто перевірити, чи справді напівзавалений підземний хід закінчується десь аж по той бік ставка. В хащах довго шукала залишки клумбочок, які, на тітоньчине переконання, мали б тут зберегтися. З острахом зазирала в круглі заґратовані вікна колишньої псарні, довго нишпорила в шафі, задивлялась на ванну…

— Тут начебто жив колись хтось дуже вразливий і хтось дуже нещасний! — постійно повторювала Сніжана, чим до сліз зворушувала свого Пустельника. Що вже казати про Сашка й Софійку, які тільки здивовано перезирались?!

— А тут наче сталося щось жахливе! — щулилась у колишній Маріїній кімнаті.

На вежі Сніжана довго милувалась краєвидами й бідкалась, що забула всі вивчені у школі вірші. Мовляв, тут вони звучали б так доречно!

У вітальні все не могла відірватись від рояля: білий! Ціле життя мріяла про такий! Для лікарняного інтер’єру —