Читати книгу - "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

— Вважайте, це ви вже попрощались із замком на цілу зиму! — розправляючи вуса, догідливо пояснював зачарований Сніжаниною красою Вітин тато.

— Як це — попрощались? Я із цим дивом щойно познайомилася! — заперечила тітонька.

— Навесні замок буде вже іншим. Одягнеться в риштовання і почне перетворюватись на прекрасного принца!

Ще не чула, щоб Вітин тато розмовляв так поетично!

— Може, наше село після цього почне процвітати? Якщо в ньому й не з’явиться окрема лікарня, то в таборі відпочинку чи в санаторії точно знадобляться медичні працівники. Запрошуємо!

Ого, як розтав! Е, видно, недарма Віта контролювала батькові телефонні дзвінки!

Софійка і Сашко й собі озирнулись на будівлю. Добре чи погано, що такого замку, як нині, вони вже не бачитимуть?..

— Як гарно, що ти змалював його таким, як він є! — вдячно усміхнулась до чоловіка Сніжана.

Дорогою додому тітонька з загадковим виглядом дістала з рукава тонкого пагона з корінням.

— Як добре, що я вирвала на башточці дубочка, — хвалилась, — все одно будівельники не дали б йому там рости!

— Дубок? Як ти його дістала? Що ти з ним робитимеш? — не міг вийти з дива Пустельник.

— Спочатку посаджу в горщику на вікні, а навесні пересаджу надвір! — Сніжана раділа, як дитина. — Хай завжди нагадує мені про цю чудову поїздку!

Одного разу, коли Софійку зморило і звалило на подушку після нерівного поєдинку з алгеброю, у двері подзвонили. До квартири, наче справжній сніговий вихор, увірвалась тітонька. Слідом, загадково усміхаючись, ступав Пустельник. Тітонька внесла великого торта, дядько Сергій ззаду волік ще цілу торбу гостинців.

— Святкуємо, друзі мої! — Сніжана вхопила на руки Ростика й закружляла з ним по кімнаті.

— Тобі не можна піднімати важкого! — марно вигукував Пустельник.

— Дітей можна! — сріблясто сміялась тітонька. — Уявіть собі, сьогодні в лікарні мені сказали, що у нас із Сергієм буде дитина! Досі ніяких ознак, ми вже й переживали. А тут раптом — чотири місяці! Неодмінно хлопчик!

— Так що, Ростику й Софійко, чекайте братика! — сяяв щастям дядько Сергій.

— Я вже й ім’я придумала! — Сніжана збігала до магнітофона, поставила касету з «Місячною сонатою» і продовжила:

— Назву Сергієм, на честь його батька!

«Мого батька звуть так само, як і мене», — наче обухом ударили Софійку колишні Казимирові слова.

— Ти чого наче сонна? — Сніжана посмикала племінницю за хвоста.

— Та… алгебру вчила…

— Молодчинка! Ось Ростик із Сергійком підростуть, то і їх будеш з математики підганяти!

«Вас візьмуть до мене за гувернантку!» — зазвучало у вухах.

— Бо ж навряд чи у таких нематематичних батьків, як ми з Сергієм, дитя любитиме цифри!

«Ніколи не любив алгебри!..»

— Цікаво, на кого він буде схожий? — замріяно питав Пустельник, викладаючи на стіл святкові наїдки. — Буде чорнявим, як я? Чи білявим, як матуся?

«Знайдеться між чорним і білим…»

— І до чого матиме здібності? — долучилась мама. — До медицини? До малювання?

«Матінка в білій сукенці!» — це ж про Сніжанин білий халат! «Той Павлик — як мій тато!» — це ж про Пустельника, який теж не розлучається з мольбертом!

Сніжана вихором крутилась із Ростиком по кімнаті.

«Моя мама — це ж сніг, ви знаєте!..»

Звучала «Місячна соната». На плиті кипів чайник, шкварчали наїдки, пахло смакотою.

Софійка збуджено крокувала туди-сюди, пестила стривожену Чорнобілку, яка вмостилась на її плечі.

«Сусіди нас часом заливають»? — ну, цього добра на Сніжаниному не найвищому поверсі можна очікувати хоч і щодня! «Шукати в межах Вишнополя» — тут усе й так зрозуміло.

А от як збагнути газетну фразу: «Мати на початку жовтня…»? Ах, так! Недарма ж учили в школі омоніми! «Мати» слід читати як іменник, а не як дієслово! Мати — себто Сніжана — справді ж народилась на початку жовтня! Не так давно ще святкували її день народження!

А красуня вона, мабуть, ніяк не менша за Марію! Що ж, любий Казимире, сподіваюсь, тобі вже подобається твоя нова родина! Тебе вже люблять, хоч ти ще й не народився! Хіба