Читати книгу - "Пташиний спів"

Стівен і гадки не мав, що він говорить. Він майже задихався від крові. Поки прийшли санітари-носії, Дуглас вже знепритомнів. Вони обережно підняли його, щоби не нашкодити ще більше. Коли вони рушили, над головою засвистіло, і новий снаряд вибухнув спалахом світла. На мить Стівен роздивився усю лінію траншеї на двадцять п’ять ярдів — потім вона робила зиґзаґ для захисту солдатів від уламків. Він бачив землю, яка простяглася на багато миль за окопами: дерева, ферму в далечині. У цю мить все здавалося таким спокійним: сільська Франція, залита сяючим світлом.

А потім у повітря знялася земля вкупі за шрапнеллю. Ударною хвилею Стівена жбурнуло на землю. Санітару, який ніс ноші ззаду, пробило голову. Дуглас впав на дощатий настил. Стівен, неушкоджений, закричав:

— Забери його, Ханте! Винось! — він притис руки до обличчя, і ті прилипли. — І змийте з мене його кров!

Рота Стівена, яку забрали з передової, отримала триденний відпочинок у Бетюні. Солдатам подобалося це містечко за приязність французьких дівчат та велику кількість барів і кабачків. Стівена поселили у будинку лікаря на краю міста з охайним садом з трикутниками, засипаними гравієм, та невисокою живою огорожею з тису. У будинку розквартирували ще п’ять офіцерів, але Стівенові все одно виділили окрему кімнату — вперше від початку війни. Вікна його мешкання виходили на задній двір — ділянку, вкриту жорсткою травою, з кількома недоглянутими клумбами та кінським каштаном.

У полудні він нарешті повернувся зі служби. Поклав мішок на поліровану підлогу, зняв чоботи і влігся на ліжко, застелене свіжими простирадлами. Постіль пахла сухими травами. Стівену завжди важко було засинати — його тіло настільки швидко розслаблялося, що м’язи раптово скорочувались у нервовому спазмі і він знову прокидався. Офіцер медичної служби дав йому пігулки, настільки сильні, що він приймав їх лише на ніч.

Втома у кінцівках та органах відчувалася як болюча сила тяжіння. Розум його був ясним. Відчуття часу збилося, але у пам’яті випалені картини останніх днів жили зі статичною чіткістю. Він знов і знов бачив схвильоване відкрите обличчя Уїра, котрий благав про підтримку. Красиві м’які губи Вілкінсона у профіль — і відсутність другої половини лиця. Запах крові Дугласа і досі переслідував його — він помер від поранень, виливаючи себе на ті дошки в окопі. Шматок корпусу снаряду, котрий стирчав з грудей Рівза, — якби хтось захотів, то прочитав би на ньому серійний номер. Інші солдати, яких ховали наступного дня — коли обстріл нарешті вщух. Надіслані зі складу дерев’яні хрести. Невеликі купки каміння, складені на могилах їхніми друзями. У приголомшливій тиші, коли німецький вогонь припинився, вони чули співи дроздів.

Стівен замружився. Він ніколи не уявляв, ніколи не очікував того, яким тепер стало — на вид і смак — його існування. Він ковтнув трохи віскі з фляги і раптово заснув.

Прокинувся аж о сьомій наступного ранку, з подивом подивився на годинник. Він так і проспав, вдягнений, усі дванадцять годин. Ніхто не погукав його не вечерю. У будинку не відчувалося жодного руху.

Він знайшов ванну кімнату та поголився. Вдягнув чистий одяг, який Райлі поклав у його мішок, і повернувся до кімнати та сів на ліжко, спираючись на подушки. Згодом підвівся та відчинив вікно. Похмурий день, але повітря свіже — і не лунають обстріли. Добре. Стівен збагнув, що став жертвою саме того мерзенного фокусу, за який зневажав солдатів, — цілющий сон. Захотілося поснідати. Яєчню точно дадуть, а м’ясо? Він згадав упевнені розповіді Берара про англійців, які щодня снідають смаженим м’ясом.

Цікаво, де він зараз? Мабуть, десь у безпеці тилу. Хоча німці і брали Ам’єн, та потім його звільнили. Стівен був певний, що Берару вдалося знайти комфортне існування за будь-яких умов і зараз він нічим не тривожиться.

Розслаблений сном, він уявив великий будинок на бульварі Гангу. Минуло вже майже шість років з того вечора, як він вийшов у темряву ночі попід руку із Ізабель. Події під тим мирним дахом неправильної форми наче належали до іншого світу — такого ж дивного та неправильного, як і його теперішнє життя. Він пам’ятав нестримність бажання, розділену з Ізабель. Він навіть після стількох років міг пригадати, як притис її спиною до стіни, як вона головою зсунула картину з квітами на чверть оберту. Він і досі відчував смак її плоті на язику. Якщо докласти зусиль, то уявить риси її обличчя — проте немов у тумані, нечіткі. Але з його пам’яті абсолютно стерлися спогади, котрі робили Ізабель людиною, — її звички та думки. Це страшенно його дратувало. Коли він намагався пригадати — усі спогади про її погляд тікали геть, як вона говорила та ходила, вирази емоцій на її обличчі, жести. Вона мовби померла — і це була його вина. І тепер він сам і усі ці солдати за це розплачуються.

Коли Ізабель пішла, Стівен залишався у Сен-Ремі іще рік. Він думав, що вона має знати, куди писати йому, якщо змінить думку. Може, їй буде потрібен він або його допомога для відновлення стосунків із родиною або чоловіком. Але жодного слова не прийшло. І Стівен зрештою зміг примиритися з фактом, що вона ніколи не напише.

Він попрощався із робітниками мебляра і сів на поїзд до Парижа. Там він винайняв кімнату на рю де Рен і почав шукати роботу. Він не хотів повертатися до своєї колишньої справи — знання про ткацьку справу та податкову систему наче належали до іншої епохи його життя. І він найнявся до будівельника, якому була потрібна людина для роботи з деревиною.

На одному з ним поверсі жив студент із Тура на прізвище Ерве. Він мав яскраві