Читати книгу - "Пташиний спів"

Єдине, до чого я додумався, — це піти в армію. Мій батько мав знайомства в інженерних військах, тож мене взяли туди. У дванадцятому році. Тому ви вгадали — мені подобалося. Мені подобалося, що мені відведена певна роль, що у мене є друзі. До того часу я не мав приятелів — а тут відразу сотні якщо не друзів, то хоча б товаришів мого віку. Коли я став офіцером, на мене навіть стали дивитися знизу вгору. Дуже приємне відчуття.

— У вас добре виходить, — зауважив Стівен. — Солдати вас поважають.

— Ні, — заперечив Уїр. — Вони підуть за ким завгодно, хто...

— Ні, я знаю, що кажу. Ви добре вмієте працювати з людьми.

— Дякую, Рейзфорде.

Стівен налив іще віскі. Він сподівався, що алкоголь змісить його заснути, але насправді це не допомагало. Сон тут був подарунком — і приходив однаково рідко і після віскі, і після чаю.

— Мої солдати мене не поважають, — сказав він. — Вони поважають сержанта Прайса. Або бояться. А накази їм дають капрали Сміт та Петросян. Я для них ніщо.

— Нісенітниці, — не погоджувався Уїр. — Ви на цій війні з ними разом, як і будь-який інший молодший офіцер. Ви ходите на патрулювання. Я певен, що вони вас люблять.

— Вони не поважають мене. І у них є на це право. А знаєте чому? Бо я не поважаю їх. Я іноді їх навіть зневажаю. Заради Бога, вони взагалі хоч іноді думають, що роблять?

— Чудернацька ви людина, — сказав Уїр. — Якось під Іпром на виступі я познайомився з одним майором, і він...

Тут двері бліндажу розчинилися, і з порогу Хант мовив:

— Сер, швидше ходіть зі мною. У нашу траншею влучили. Багато поранених. Рівз — і, можливо, Вілкінсон.

Стівен натягнув картуза і ступив услід за Хантом у нічну темряву.

Мішки з піском, з яких склали бруствер, порозкидало на двадцять ярдів. Стінка траншеї обвалилася, над обпаленою землею стирчали понівечені шматки колючого дроту. Відусюди лунав стогін. Санітари-носії намагалися розчистити завали та дістатися до поранених. Стівен узяв саперну лопату та почав допомагати їм. Вдалося когось витягнути за плечі — Стівен впізнав Рівза. Обличчя у нього ще більше спорожніло, ніж звичайно. З одного боку не вистачало ребер, з грудей стирчав великий уламок снаряду.

За кілька ярдів відкопали Вілкінсона. Його темний профіль виглядав спокійно, і Стівен попрямував до нього, пригадуючи, що він знав про цього чоловіка. Нещодавно одружився. Працював палітурником. Дружина чекала дитину. Стівен підготував кілька заспокійливих слів для Вілкінсона. Але коли санітари підняли його, перевернули, то він побачив розрубану навпіл голову піхотинця: з однієї сторони гарне обличчя із гладенькою шкірою, з іншої — уламки черепа, з яких мозок стікав прямо на розірвану форму.

— Заберіть його, — кивнув він санітарам.

Трохи далі іще один поранений — Дуглас. Стівен лише зранку з ним бачився — іще подумав про його незламність. Дуглас був живий — його залишили у траншеї під стіною. Стівен підійшов і сів поряд.

— Цигарку? — запропонував він.

Дуглас кивнув. Стівен підпалив для нього цигарку та поклав до рота.

— Допоможіть мені сісти.

Стівен трохи підняв його, підтримуючи за плечі. Зі шрапнельної рани на плечі Дугласа, пульсуючи, цідилася кров.

— Що там таке біле у мене на нозі? — запитав Дуглас.

Стівен подивився вниз.

— Кістка. Стегно. Нічого страшного, лише кістка — ти просто втратив трохи м’язів.

Стівен був увесь залитий кров’ю Дугласа. Вона мала специфічний запах — не те щоб неприємний, але у такій кількості він викликав нудоту. Кров була свіжа. Подібно пахне у крамниці м’ясника, але тут — сильніше.

— Як там Том? — запитав Дуглас.

— Хто?

— Том Бреннан.

— Думаю, він в порядку. Не переживай, Дугласе. Тримайся за мене — зараз дістанемо тобі трохи морфію. Треба зупинити цю кровотечу. Давай я прикладу щось до рани. Ось, пов’язка.

Він притис пов’язку до лопатки Дугласа і відчув, як вона провалилася під пальцями. Одне чи два ребра були зламані, і Стівен зрозумів, що зараз його руки дійдуть до легенів, — він перестав тиснути.

— Ханте! — крикнув він. — Заради Бога, пришли сюди когось з ношами та морфієм!

Кров Дугласа затікала Стівенові до рукавів. Він вже вимастив нею своє обличчя та волосся. Штани теж були просякнуті кров’ю. Дуглас повис на ньому.

— У тебе є дружина, Дугласе?

— Так, сер.

— Ти кохаєш її?

— Так.

— Я скажу їй. Я напишу. Скажу їй, що ти найкращий наш солдат.

— Я помру?

— Ні, не помреш. Але сам ти не зможеш їй написати. А я напишу про все, що ти робив. Твої патрулювання та все інше. Вона буде тобою пишатися. Та де вже той морфій? Ханте, заради Бога, поквапся! Заради своєї дружини, Дугласе. Ти її ще побачиш. Думай про неї, коли будеш у шпиталі. Тримайся за