Читати книгу - "Пташиний спів"

очі і страшенно радів зі своєї самостійності в столиці. Він запрошував Стівена у різні кафе на площі Одеон та знайомив з друзями. Стівен приходив, випивав з ними ром або каву, але не міг розділити з Ерве його збуджену радість. Він іноді подумував повернутися до Англії, проте й гадки не мав, чим там буде займатися, — в чужій країні легше. Зрідка писав своєму колишньому опікунові, що з ним усе гаразд. Відповіді не приходило.

У сусідньому будинку жила сім’я з вісімнадцятирічною дочкою Матильдою. Її батько працював у конторі юриста і допоміг Стівенові влаштуватися туди клерком. Робота була нудною, але платили краще, ніж за обробку деревини. Іноді його запрошували на обід до їхнього дому, а на вихідних батьки дівчини заохочували його запрошувати Матильду до Люксембурзького саду. Впродовж цих довгих прогулянок вони потоваришували, і Стівен розповів Матильді історію стосунків із Ізабель. Проте він не розказував про фізичний аспект, тому розповідь виглядала неповно. Матильда була дуже здивована такою раптовою зміною почуттів Ізабель: «Я впевнена, що ви чогось не знаєте».

Дружба з Матильдою стала для Стівена новим досвідом. У притулку хлопці завжди були насторожі та відстоювали свою незалежність. Звичайно, за небезпечних умов навіть вони могли товаришувати, та кожен з них занадто цікавився власним самозбереженням, щоби бути великодушним до оточення. У конторі на Ліденхолл-стріт з усіх колег тільки двоє підходили йому за віком — хлопці з Поплару, — і трималися вони відособлено. Відвідуючи доки та фабрики у справах, Стівен знайомився з чоловіками-однолітками та намагався встановлювати якісь дружні стосунки, але часу запізнатися краще ніколи не вистачало.

Матильда мала красиві здорові зуби та каштанове волосся, яке вона забирала назад стрічкою. У її великих очах панувала серйозність, яка часто поступалась веселості. Вони зі Стівеном гуляли вздовж річки, і він показував відвідані ним місця, коли вперше опинився у Парижі. Дружба з Матильдою була простою та невимушеною, без елементів пристрасті чи конкуренції. Її було легко смішити, і сама вона теж нерідко його дражнила, заражаючи своєю несерйозністю. Він сумував за Ізабель, і, попри усі позитивні якості, Матильда залишалася тільки невиразною копією жінки. Стівен так тепер дивився на усіх представниць протилежної статі. Він співчував тим, хто одружився з вочевидь другорядними жінками. Навіть чоловіки, які здавалися щасливими та пишалися уявною красою своїх дружин, на думку Стівена, згодилися на такий компроміс лише з відчаю. Йому було школа і тих жінок — їхнє марнославство, зовнішність та усе життя були мізерними у порівнянні із тим, що існувало у цьому світі, і він про це знав.

Напруга його страждання ослабла десь через рік. Не було зцілення чи полегшення, він не відчував, що час дозволив йому оцінити свою пристрасть з іншої точки зору. Просто почав забувати. Вона перестала бути постійно присутньою в його думках. Він залишився у стані нерозряджених емоцій, застряг у незавершеному процесі.

До нього повернулась холодність і спростила спілкування з іншими людьми. Він знизив ступінь засудження оточення і став сприймати їх як щось важливіше, ніж персонажі другого плану, які проживають своє убоге життя. Та хай там як, така раптова холодність не принесла спокою. У ньому наче поховали щось заживо.

Стівенові полегшало, коли почалася війна. Він думав влитися в лави французької армії, але для нього це було не те саме, що воювати за Англію — хоча вбивати треба було того самого ворога і боротися за ту саму землю. З газет він дізнався, що у Лондоні та Ланкаширі формують полки, а в Суффолці та Глазго чоловіки стікалися до призовних пунктів, щоб захищати Ельзас-Лотарингію. Британська та французька преса не схвилювала Стівена. Масштаби війни швидко зростали, але тоді ще не було приводу думати, що вона триватиме довше року. У статті про відступ британців під Монсом підкреслювалось, що навіть малочислені британські війська дадуть відсіч хваленій німецькій піхоті. Відступаючи, британці мінували мости через канал, проявляючи відвагу та ініціативність, а на виступі під Іпром їхня настільки швидка стрільба упевнила німців, що вони зіткнулися з кулеметниками. Стівена зворушило, що його співвітчизники б’ються за мир у іншій країні.

Він повернувся до Лондона з оновленими почуттями до батьківщини. Усі його придушені розчарування та невиражена жорстокість вилилися у ненависть до німців. Його бажання захищати свою країну та вбивати ворога стало його скарбом, який він ретельно оберігав та підсилював: він мав тепер видимого ворога.

На вокзалі Вікторія Стівен зустрів знайомого клерка на прізвище Бріджес, котрий служив у територіальній армії.

— Ми не можемо набрати батальйон, — скаржився він. — Не вистачає лише кілька чоловіків. Якщо ви приєднаєтеся — ми будемо на фронті уже до Різдва. Давайте ж!

— Я не пройшов тренування, — заперечував Стівен.

— Приїздіть на вихідні у Нью-Форест — сержант закриє на це очі. Давайте! Нам вже кортить задати їм жару!

Стівен так і зробив. Проте на Різдво у Францію їх не відправили — на фронті вони опинилися лише навесні. Їх прикріпили до двох батальйонів регулярної армії, і новачки швидко почали вважати себе професійними солдатами.

Спочатку Стівен думав, що війна буде традиційною і швидко закінчиться. Але згодом він побачив, як кулеметники поливають кулями атакуючі шеренги німецької піхоти — наче людське життя більше не має жодної цінності. Потім на його очах під снарядами першого німецького бомбардування загинула половина його взводу. І він призвичаївся до вигляду та запаху розірваної людської плоті. Він спостерігав, як солдати звикають до механічної різанини. Людська природа дала тріщину — і її вже не залатати.

Він міг протестувати або змиритися. Але натомість просто почав вбивати. Він намагався бути безстрашним — аби підбадьорити інших, чиї вражені та шоковані обличчя він бачив крізь шум та кров. Якщо такі речі дозволяються, описуються в рапортах, а потім прикрашаються у газетах — до чого ж вони дійдуть? Прийшли думки, що далі тільки погіршиться і винищення одне одного дійде до небачених масштабів.