Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Він почав рухатись, і металеві ланки заскрипіли. Сокіл трохи позадкував, досі посміхаючись, коли камінь повільно зійшов з Єжиного тімені, а його очі почали закочуватися й метатися з боку в бік. Звільнились його вуста, і з нього хрипко вийшов пронизливий, ледве чутний смішок; потім камінь звільнив його легені, і з Соколового обличчя зникла посмішка, а смішок тим часом безупинно підвищувався до вереску.

Кася незграбно ворухнулася, і я схопила її за руку. Вона стояла біля мене, згадуючи, сама схожа на статую, заклякла. Єжи вив, сміявся та вив, знову й знову, ніби намагався надолужити все виття, замкнене всередині його кам’яних грудей. Він вив, доки йому не перехопило дух, а тоді підняв голову та вишкірився на нас усіх своїми почорнілими та гнилими зубами; на шкірі в нього досі були зелені плями. Принц Марек пильно дивився на нього, міцно тримаючись рукою за меч; Сокіл позадкував від нього.

— Привіт, королевичу, — проворкотів до нього Єжи, — скучаєш за матір’ю? Хотів би ще й крики її почути? Мареку! — раптово заверещав Єжи жіночим голосом, високим і відчайдушним. — Маречку, врятуй мене!

Марек здригнувся всім тілом, неначе щось ударило його в живіт; перш ніж він зупинився, із піхов вийшло три дюйми клинка його меча.

— Припиніть це! — рикнув він. — Хай воно замовкне!

Сокіл підняв руку, досі вражено витріщаючись, і сказав:

— Елрекадугт!

Хихотіння із роззявленого рота Єжи стишилося, ніби його замкнули в кімнаті з товстими стінами, а назовні виходило лише ледь чутне далеке пхинькання:

— Маречку, Маречку.

Сокіл крутнувся до нас.

— Геть на те не виглядає, щоб ви збирались очистити це…

— А, то тепер ти вередуєш? — сказав Дракон, холодно й ущипливо.

— Подивіться на нього! — відповів Сокіл. Він повернувся назад, вимовив: — Леглеяст палеж! — і махнув відкритою рукою донизу крізь повітря, ніби протираючи запітніле скло. Я відсахнулась, а Касина рука до болю вчепилася в мою; ми нажахано витріщилися. Шкіра Єжи стала прозорою, тоненьким зеленкуватим шаром, подібним до шкірки цибулі, а під нею не було нічого, крім чорних рухливих мас зарази, яка кипіла та клекотіла. Наче тіні, які я бачила під власною шкірою, але настільки розжирілі, що вони вже зжерли все, що було всередині нього, та навіть крутилися під його обличчям, а його плямисті жовті очі визирали зі страхітливих киплячих хмар.

— І все ж таки ви були готові безтурботно в’їхати в Пущу, — сказав Дракон. Він повернувся. Принц Марек дивився на Єжи, сірий, мов дзеркало; його вуста стулились вузькою безкровною рискою. Дракон звернувся до нього: — Послухайте мене. Оце? — він показав жестом на Єжи. — Це дурниці. Його зараза тричі виведена, їй і трьох днів немає завдяки заклинанню скам’яніння. Якби її натомість вивели якихось чотири рази, я міг би вичистити його звичайним очисником. Королеву тримали у серцедереві двадцять років. Якщо ми зможемо її знайти, якщо ми зможемо її вивести, якщо ми зможемо її очистити, а ні в чому з цього аж ніяк не можна бути впевненим, вона все одно вже проживе двадцять років у найстрашнішій муці, яку може вигадати Пуща. Вона вас не обійме. Вона вас навіть не впізнає.

— Тут у нас є справжній шанс виступити проти Пущі, — додав він. — Якщо нам удасться очистити цього чоловіка, якщо ми при цьому знищимо ще одне серцедерево, ми не маємо користуватися цією пробоїною для того, щоб притьмом здійснити дурнуватий наступ углиб нутрощів Пущі, ризикуючи всім. Ми маємо почати на найближчому кордоні, торувати шлях у Пущу щонайглибше від світанку до заходу сонця, а тоді перед відступом вихлюпувати вогнесерце за собою в лісі. Ми могли би повернути двадцять миль цієї долини та ослабити Пущу на три покоління.

— А якщо разом із нею згорить моя мати? — запитав, насуваючись на нього, принц Марек.

Дракон кивнув на Єжи.

— А ви б воліли жити отак?

— Тоді що, як вона не згорить? — відповів Марек. — Ні, — він важко дихнув, наче його груди охоплювали залізні обручі. — Ні.

Дракон стиснув вуста.

— Якби ми могли ослабити Пущу, наші шанси знайти її…

— Ні, — сказав Марек, рубонувши рукою та перервавши його. — Ми витягнемо мою матір, а на шляху спустошуватимемо Пущу як тільки зможемо. Потім, Драконе, коли ти остаточно її очистиш і спалиш серцедерево, що її утримувало, ти, присягаюся, матимеш усіх бійців і сокири, які зможе виділити тобі мій батько, і ми не просто випалимо двадцять миль Пущі — ми випалимо її аж до Росьї та позбудемося її назавжди.

Говорячи, він випростався, відвівши назад плечі; до цього він прибрав іще твердішу позу. Я закусила собі губу. Принцові Мареку я зовсім не довіряла, визнаючи за ним хіба що прагнення власного задоволення, та не могла не відчувати, що правда за ним. Якщо ми відженемо Пущу навіть на двадцять миль, це буде великою перемогою, та лише тимчасовою. Я хотіла, щоб уся вона запалала.

Звісно, я завжди ненавиділа Пущу, але здалеку. Вона була градом перед урожаєм, роєм сарани у полі, страшнішою за це, ближчою до кошмару, але все одно діяла відповідно до своєї природи. Тепер вона була чимось геть іншим, живою істотою, що свідомо спрямовувала всю силу своєї злоби, щоб заподіяти мені лихо, щоб заподіяти лихо всім, кого я любила, нависла над усім моїм селом і була готова поглинути його, як Поросну. Всупереч Драконовим звинуваченням, я не уявляла себе видатною героїнею, та я справді хотіла в’їхати в Пущу із сокирою та вогнем. Я хотіла вирвати королеву з її лабет, прикликати війська з обох сторін та зрівняти її із землею.

За мить Дракон хитнув головою, але промовчав; далі він уже не сперечався. Тепер натомість запротестував Сокіл; він і близько не видавався таким упевненим, як принц Марек. Його погляд досі тримався на Єжи, а ще він притиснув до вуст і носа куточок свого білого плаща, ніби побачив більше за нас і боявся вдихнути якусь болячку.

— Сподіваюся, ви пробачите мені мої сумніви: можливо, я просто аж геть недосвідчений у цих справах, — мовив він; напружений саркастичний тон його голосу не приховував навіть плащ. — Але я назвав би це дійсно визначним випадком зараження. Його не можна навіть спокійно обезголовити перед спаленням. Можливо, нам найкраще переконатися в тому, що ви можете його звільнити, а тоді вже обирати серед величних планів, за жоден з яких не можна навіть узятися.

— Ми ж погодилися! — енергійно заперечив принц Марек, попрямувавши до нього.

— Я погодився з тим, що тут варто було б ризикнути, якби Саркан дійсно знайшов якийсь спосіб вичищати заразу, — сказав йому