Читати книгу - "Вітер часу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Оставь компьютер в покое, сейчас будем встречать Новый год! Осталось пять минут. Садитесь за стол!
Іван сів спиною до ялинки, що стояла біля вікна. Ліворуч і праворуч відразу сіли дві дівчини, з якими він ще не встиг познайомитись.
– Мене звуть Іваном, – назвався він.
– Эмили, – сказала одна дівчина.
– Оливия, – назвалась друга.
– Ви що, англійки? – поцікавився Іван.
– Тепер англичанки. Я родилась в Латвии, а Оливия в России. Мы приехали маленькими, тут уже родители поменяли нам имена, чтобы було легче жить. А тебя бы тут назвали Джоном, тоже неплохо.
Іван не знав, якій дівчині приділити увагу, і почав обом накладати в тарілки салат.
– Открой лучше виски, – попросила Олівія. – Тут девушки сами накладывают себе и мужчинам.
Іван взявся за пляшку, але хазяйка закричала:
– Нет, нет! Сначала шампанское!
Годинник почав бити дванадцять. Телевізор тут не включали, привітань королеви не було.
Всі встали, почаркувались один з одним і випили шампанське, а обидві сусідки одночасно поцілували Івана з двох боків.
Іван теж випив шампанське, бо пива не було. Подивившись на стіл, він серед пляшок горілки, віскі і коньяку, побачив дві пляшки червоного французького вина. «Його й буду пити», – вирішив він.
Усі закусювали, хлопці добре, а дівчата дуже мало. Далі вже наливав кожний собі, що і скільки хотів. Вино ніхто не пив, і Іван присунув до себе пляшку.
– Иван, ты что, не пьеш? – здивувалась Олівія.
– Звичайно ні, але сьогодні за компанію питиму вино.
– Оно очень кислое, – скривилась Емілі, – это мы купили для Толика.
Толік вже знову втік до комп’ютера.
– Не удобно его оставлять одного, – вимовила Олівія, – мы тут пьем, а он сидит.
– А кто його заставляет? Иди и ты к нему, если хочешь, – потиснула плечима Емілі.
– Пойду посмотрю.
Олівія пролізла між столом і ялинкою і пішла до кімнати.
– Бедная девочка, – поспівчувала хазяйка, – он совсем не обращает на нее внимания.
Ніхто не відповів. Єгор і Коля розмовляли зі своїми дівчатами, які вже хильнули грамів по сто віскі. Хазяйка виявила ввічливість і почала розпитувати Івана, що він робить в Англії, де навчається, як справи у Києві. Узнавши, що він закінчив університет і навчається в аспірантурі в Польщі, вона багатозначно подивилась на Емілі.
– А наши лентяи не учатся, – осудливо сказала вона.
– Неверно! – закричав Єгор, почувши її слова. – Мы с отцом и Колей записались на курсы бухгалтеров, нам даже стипендию будут платить.
– После первой же удерете, – посміхнулась хазяйка.
– Это точно, – зауважив Коля, наливаючи собі горілки. – Такие вкусные соленые огурцы, что без водки нельзя. Где покупали?
– В русском магазине. Да огурцы украинские, только этикетка московская, потому что Москва продает свои товары через Германию, а Украина не может.
Випили ще. Іван, нарешті, звернув увагу на сусідку. Емілі виглядала років на двадцять, вона була білявкою з сірими очима і трохи тонкими губами, щоки були дещо впалими. «Балтійський тип, – подумав Іван, – схожа на Лайму Вайкулє».
– А ти що робиш? – поцікавився він. – Навчаєшся?
– Нет, – покачала головою, – окончила школу три года назад. Работаю секретаршей в английской фирме, у меня английский паспорт. Учиться нет смысла, долго да и денег потом будеш получать немного, лучше работать в бизнесе.
– Не скажи, – втрутилась хазяйка, – врачи и адвокаты неплохо зарабатывают, школьные учителя тоже.
– Что-то душно, – поскаржилась Емілі, яка вже випила немало віскі. – Не хочешь выйти во двор? Мне одной страшно, – звернулась вона до Івана, – там темно.
– Не так уж и темно, – заперечила хазяйка. – Муж сегодня лампочку вкрутил.
Емілі встала і за руку потягла Івана. Хлопці, зайняті розмовою зі своїми дівчатами, не звернули на них уваги.
Іван та Емілі спустились на перший поверх і через кухню вийшли у двір, маленьку ділянку, покриту керамічними плитами і огороджену високими густими кущами. Емілі відразу виключила світло, сказавши:
– Хоть на звезды посмотрим.
Дійсно, небо було чистим, тут не заважали ні світло, ні чад лондонських автомобілів, так що було видно зірки. «Такі ж самі, як у нас», – подумав Іван. Він повернувся до Емілі, щоб відповісти їй, але вона притягнула його до себе і впилася вологим поцілунком в його губи.
– Потрахаться хочешь? – запитала тихо.
Іван опустив руки, якими він тримав Емілі під час поцілунку.
– Ти ж мене зовсім не знаєш, – мляво відповів.
– Ну так что? Ты мне нравишся, – заперечила вона.
Іван не хотів ображати дівчину, але сказав:
– Ти зараз п’яна, тому тобі усі подобаються.
– Ну, как хочешь, – образилась Емілі і увійшла в будинок.
Іван залишився у дворі, тут добре дихалось і було не холодно, може близько нуля. Хвилин за десять вийшла хазяйка.
– Что она тебе сказала?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітер часу», після закриття браузера.