Читати книгу - "Погана"

Я погладжую гранату в себе в кишені, воджу пальцем по сріблястому кільцю…

Ніно хитає головою. Витрушує з неї все. Як Тейлор Свіфт у тій своїй пісні. О Господи, я сумую за нею. Я їй писала в «Твіттері» по кілька разів (принаймні) щодня. Але тепер я в бігах і не можу цього робити. Сподіваюся, вона мене пам’ятатиме.

Він тягнеться до маслинки без кісточки на маленькому срібному блюдці, настромлює її на шпажку. У нього навіть рука не тремтить. Він прекрасний під таким кутом. Янгол світла. Вельзевул. Володар мух.

– Бетто, – каже він, – ти б те саме зробила. Якби тобі це першій спало на думку. – Так, що ж, чесно кажучи, це таки правда. Але, чорт забирай, не в цьому річ.

– Ні, не зробила б.

– Зробила б.

Я його на желе розмажу. Особливо якщо він іще раз назве мене Беттою. Чорти б тебе схопили. Я – Алві Найтлі. Алві Найтлі назавжди.

Він обертається та зазирає мені в очі, демонструючи, що не вірить у мою брехню.

Сподіваюся, він не помітив дротів у мене під одягом.

– Ваш «Малібу» з колою, signorina.

Бармен подає мій напій на чорній паперовій серветці. У коктейльному келиху з малесенькою парасолькою. Я беру коктейль та нюхаю його. Кокос. Кола. Гіркуватий лимон. Я надпиваю ковток крізь соломинку.

– Смачно, – кажу я. – Хочеш скуштувати? – не завадить до нього піддобритися.

– Un altro whisky, синьйоре Ніно, – каже бармен, подаючи йому напій. – Con i nostri complimenti[142].

Ніно киває та бере келих. Я дивлюся, як він ковтає: квадратна щелепа, кадик, коротка чорна щетина на шиї. Він тягнеться ще по одну маслину.

Він що, не розуміє, що от-от загине?

Це кінець, це його остання вечеря.

Якусь мить ми дивимося одне одному в очі. Він перший відводить погляд.

– Де моя валіза з моїми грошима? (Непогано це з’ясувати, перш ніж я його вб’ю.)

– Доменіко забрав. І автомобіль теж.

– Що? – Бути не може. Він бреше. – Грошей нема?

– Sì, – підтверджує він.

– Усіх?

Він киває.

Я його роздерти ладна.

– Ні, я в це не вірю.

Ніно обертається й дивиться на мене так, наче вперше побачив.

– Але… що ти з собою зробила?

Він хапає мене за руку, підтягає до себе, долонями обхоплює моє обличчя. Його губи такі близькі, що я майже відчуваю їхній смак. Я зазираю йому в очі. Він бере мене за підборіддя та хмуриться.

– Змінила форму носа, – кажу я.

– Раніше ти мені більше подобалася.

– Справді? – Що, бля? Він точно бреше.

– Бетто, тобі не слід було цього робити. Ти мені подобаєшся такою, як є.

Здається, я зачепила Ніно за живе, він майже ображений.

Такою, як є? Як Колін Ферт/містер Дарсі? Хто він, у біса, такий? Тімбаленд[143]?

– Я не для тебе це зробила, бевзю. Це моє майстерне маскування.

Він пестить мою щоку.

Мені байдуже, що він там думає. Хоча – постривайте хвилинку, – може, й не байдуже. Тепер, коли він торкається до мене, я справді його хочу. Я вже заводжуся, лише стоячи тут. Хочу затягти його просто в ліжко. Хочу, щоб на це кіно пускали лише найдоросліших дорослих. Я впевнена, що все, що він щойно сказав, – це фігня, але знаєте що? Він намагається.

Я хочу востаннє з ним трахнутися, перш ніж його мозок розлетиться навсібіч.

– Ти з кимось спала? – питає він. – Під час нашої перерви у стосунках?

– Для мене це не була перерва, – кажу я.

– А для мене була.

Що за хуйня? Тепер він Рос із «Друзів»?

– Ну, для мене таки не була. А ти з кимось спав? – питаю я.

– Ні. А ти?

– Ні. Можливо. З жінкою.

Алессандро не рахується. То була справа, а не розвага.

– Ти спала з жінкою? – перепитує він. – Красуня.

– Красуня? Красуня? Вона була більш ніж красуня. Та, яку ти застрелив. Вона була розкішна.

Я думаю про копів, що слухають нашу останню розмову. Ми трохи відійшли від головного питання – хоча мені, власне, байдуже. У мене всередині щось ворушиться – що це, лихе передчуття? жаль? – десь глибоко в животі. Я знаю, що це – страх. Я не хочу вбивати тих поліцейських. Вони не зробили нічого поганого. Узагалі-то вони, навпаки, допомогли мені. Я думаю про черницю.

– Я радий, що ти мене наздогнала, – говорить він.

Я глипаю на нього. Він ходить по тонкому льоду… Я хапаю гранату та міцно стискаю її.

– Скоріше, Алві, – каже Бет у мене в голові. – Смикай те довбане кільце.

– Я залишив тобі діаманти. Ти отримала квіти? – каже Ніно, руками обвиваючи мою талію.

– Що? Ти сумував за мною? – Щось я маю сумніви.

Він відвертається. Хапає свій келих, потім ставить його назад.

– Ти що, не отримала мою записку? Листівку? Звісно, я сумував за тобою, – каже він.

Господи. Цей хлопець. Він такий членистоголовий. Чому хлопці завжди так ґвалтують мозок? Тепло – тоді холод. Він тут – тоді його немає. Угору – а тоді знову вниз.

– Ти сказала, що хочеш працювати зі мною.

О, так, я таке говорила.

– Я пам’ятаю, я сказав, що це погана ідея. Але потім… Я це обміркував.

– О, справді? – кажу я.

– Я собі подумав: «А знаєш, ця дівчина, в ній справді щось є. Вона має потенціал. Може, це й спрацює».

Моє серце завмирає в грудях. Легені забувають, як дихати.

Що, в біса, за маячню він верзе?

– Типу містер і місіс Сміт?

– Але ти була така зелена, я мав тебе перевірити. І, як я вже сказав, я вражений, що ти мене наздогнала. Не очікував, що тобі це вдасться.

– Перевірити мене?

Та як він сміє? Довбаний зухвалець.

Бет сміється.

Я зціплюю зуби. Відчуваю, як кров приливає мені до щік. Я от-от зірвуся. Але потім мене мов мішком по голові оглушує: ще зі школи, ні, забудьте, з дитячого садочка хлопці поводяться зверхньо, коли ти їм дійсно подобаєшся. Боже мій, Ніно закоханий. І можливо… лише можливо… я також? (Від любові до підривання когось ручною гранатою – один крок.)

Так. Так і є. Я була ідіоткою. Кого я намагаюсь обдурити? Я не можу вбити його. Не зараз. Я дам йому шанс… Урятую його життя. Але якщо він ще хоч раз щось таке втне – собакам його згодую.

Я хапаю телефон і перевіряю час. Уже 20:59. У мене одна хвилина до того, як сюди увірвуться копи. Що мені робити? Я малюю їх собі в уяві, як вони чекають, озброєні, там, у коридорі. Пістолети напоготові. Ладні стріляти. Вони прийдуть сюди та схоплять його. Я, може, ніколи більш його й не побачу. У нас немає часу на цю розмову. Балачки взагалі не входили до плану. Я мала лише отримати зізнання. Я збиралася його на клаптики розірвати.

– Що ти робиш? – питає Бет. – Чому ти його не вбиваєш?

Замовкни, Бет. Я знаю, що я роблю. Та й на чиєму ти взагалі боці?

– На твоєму боці, Алві. Я розумію, що ти мене вбила, але ти все ще моя сестра. І ось воно. Твій шанс поквитатися. Ти цього тижня пройшла крізь справжнє пекло, але нарешті тобі це вдалося. Ти його