Читати книгу - "Дженні"

ранило його більше, ніж недотримане слово. Одного разу мати пообіцяла провести його День народження з ним. А потім останньої миті щось їй завадило цієї обіцянки дотримати. Біль, якого вона завдала йому тоді, був настільки гострим, що лише від згадки про нього Пітер скулився під кущем, а потім йому довелося струснутися, щоб відігнати його геть. Тоді, швиденько зібравшись, щоб не піддатися спокусі, він повернув до будинку номер 38 на Кавендиш Сквер і, визначивши місце, де знизу дверей розхиталася дошка, проліз усередину.

Дженні вже чекала на нього там.

Пітер був такий радий її бачити, що йому хотілося підбігти й розцілувати її. Тож він так і зробив, не зважаючи на приблудних кішок усіх розмірів, порід і кольорів, які сиділи й лежали в дивних закутках, вигинах і на вішаках вигорілого будинку, він рушив уперед, торкнувся до носа своєї подруги і почав мити її мордочку, а Дженні в цей час сказала зі сміхом:

— Та ну! Я вже думала, ти ніколи не прийдеш. Пробула тут кілька годин. Почала хвилюватися, що з тобою щось сталося…

— Але Дженні, — сказав Пітер, — я не міг і подумати, що ти прийдеш так швидко.

— Го! — пирхнула вона. — Чи ти не знаєш, як я поводжуся, коли зачинена у приміщенні, й налаштована звідти вибратися… Ну! Хай там як, а ти тут, тож мусиш з усіма познайомитися. Тут зібралися справді цікаві коти. Я поговорила з ними, доки чекала на тебе. Дивись, ми почнемо знизу і пройдемося навколо. Це Гектор, його ім’я йому трохи не пасує. Колись він належав шахтареві і опускався справді глибоко в шахту. Пізніше ти можеш розпитати його про все докладніше.

Гектор був лимонно-жовтим котом у невиразну білу смужку з дещо кислим виразом морди, і, як помітив Пітер, був не надто охайним. Але він був настільки задоволений тим, як Дженні його відрекомендувала, що привітав Пітера цілою промовою, яка дала йому можливість обдивитися те місце, де він опинився.

Будинок був спустошений вибухом бомби, яку скинули на нього під час війни, і там мало що залишилося, крім чотирьох стін і кількох великих балок, перекинутих від краю до краю. Однак сходи, що вели на другий поверх, були кам’яні й збереглися, так само, як і кам’яний сходовий майданчик, що досі чіплявся до однієї зі стін. Цей сходовий майданчик заполонили коти. Кілька з них гарно вмостилися на сходах, де з підвищення могли спостерігати своїми великими зеленими чи жовтими очима за всім, що відбувається унизу.

Але справді найкращі місця були на руїнах фундаменту. Деякі зі стін і перегородок підвалу ще стояли, зарослі бур’янами й фіолетовими волошками, утворюючи кутки, прикриті ще й згори: оце пощастило, адже будинок не мав даху, і, коли дощило, мешканці цих кутків мали сховок. Там ще залишились внутрішні стіни, що перетиналися із залишками старого фундаменту, утворюючи щось схоже на маленькі квартирки, де кожен мав за спиною хоч шматок стіни чи куток, у якому можна згорнутися клубочком, а для приблудних котів це дуже важливо.

Але Гектор завершив розповідати, як йому приємно познайомитися з таким видатним мандрівним котом, як Пітер (Дженні, напевно, багато набрехала за його відсутності), і Дженні одразу ж продовжила:

— Ну, а зараз дозволь мені познайомити тебе з Мікі Рілі, якого викинули на вулицю ще кошеням. Він ніколи не мав дому. Якщо тобі потрібно дізнатися щось про Лондон і найкращі місця, щоб поживитися, запитай Мікі. Він знає тут усе…

Мікі, кремезний темний кіт із тигровими смужками й неймовірно великою квадратною головою, розтанув від похвали й, вигнувшись дугою, промовив:

— Ну все, все. Буду радий відповісти на ваші запитання. Як сказала Дженні Болдрін, небагато залишилося на світі такого, чого я не бачив чи не робив. Хоча зазначу, я ніколи не подорожував до Ґлазґо на кораблі і не падав за борт. Хотів би я про це колись почути.

«Яка ж чудова моя Дженні, — подумав Пітер, — вона завжди говорить правильні речі змушує усіх гарно почуватися і муркотіти».

— Це Ебоні, — вела далі Дженні, представляючи Пітера худорлявій, вугільно-чорній кішці. — Чи вона не гарна? Ні плями білого, жодної шерстинки. Це досить велика рідкість, знаєш. Ебоні належала старій вдові, продавчині тютюну на Едджвер Роуд. Коли та померла, ніхто не прихистив бідолашну кішку. А ще Ебоні була віддана тій жінці. Вісім років. Думаєш, хазяйка залишила для неї якусь провізію? Ебоні довелося важко на вулиці, правда ж, люба?

Ебоні показала кінчик рожевого язичка в центрі вугільно-чорної мордочки і, засоромившись, швиденько кілька разів лизнула себе. Вона була така втішена, що навіть не знала, чи встати, чи лягти.

— А це, — Дженні вказала на смугастого кота з білою мордою і вусами, котрий чомусь нагадував Святого Миколая — Дж. Паунз Ендрюз, на долю якого випало немало випробувань. Він починав у м’ясній крамниці, яка невдовзі закрилася, потім влаштувався на роботу до кравця, і той прогорів, жив у пансіоні, де трапилася пожежа, й у приватному будинку, в який, єдиний з усього району, влучила бомба. Ну, ти ж знаєш, як поширюються чутки і якими сміховинно забобонними бувають люди стосовно котів. Через погані чутки ніхто, буквально ніхто, не хотів мати справу з Паунзом, хоч скільки мишей він приносив. Відтоді цей кіт дбає про себе сам, хоч він і заслуговує на краще, бо все це зовсім не його провина…

— О, і, звісно, — продовжила Дженні. — Про неї неможливо забути. Цю милу сіру дівчинку звуть Лімпі. У неї видалось нелегке життя. Сирота. Ніколи не знала своєї матері. Загубила її під час повені, ще до того, як у неї розплющилися очі. Сільська кішка, знаєш. Як вона вижила, Бог його зна. А потім ще й потрапила лапою в пастку. Переїхала до міста і навчилася тут жити. Якщо ми говоримо про справжню відчайдушну хоробрість… ну…

Лімпі лягла на бік і почала енергійно митися.

І правда. Пітер помітив, що пальці на її лівій лапці зламані. Але в нього не стало часу затриматися на цій трагедії, бо Дженні уже радісно обернулася до двох