Читати книгу - "Нескінченна історія"

виявилося, що вони не просто їстівні, а й невимовно смачні: декотрі - терпкуваті, інші - медвяно-солодкі, ще інші - ледь гіркаві, він їв - і йому хотілося ласувати ще і ще. Ідучи, він зривав плід за плодом, насолоджувався, сма­куючи їх, і водночас відчував, як у його тіло вливається ди­вна, чудесна сила.

Тим часом мерехтливий підлісок довкола нього став густим та непролазним і оточив Бастіяна щільною стіною. До того ж, із дерев звисали якісь різноманітні ліани, якесь повітряне коріння, вони переплітались із заростями трав і кущів. Бастіян прорубував собі шлях ребром долоні, і хащі розступалися, наче від ударів мачете. Та щойно він прохо­див, вузенька просіка за ним відразу ж змикалася - так, ніби її ніколи і не було. Хлопцеві вдалося пройти ще трохи, як нараз шлях йому загородила ще одна стіна. Цього разу то були дерева-велетні; вони росли одне коло одного зовсім впритул, між ними не було видно ні щілини, ані шпарки.

Що тут лишалося робити Бастіянові? Він простягнув руки і розхилив два могутні стовбури, але щойно він про­брався крізь цю щілину, стовбури дерев безгучно зімкнули­ся!

У Бастіяна вирвався крик тріумфу.

Він побачив, що має владу над пралісом!

Якийсь час вів розважав себе тим, що йшов напролом крізь зарості, наче той слон, який відгукнувся на поклик. Сили у нього не меншало, він не мусив зупинятися, щоби перевести дух, йому не кололо в боці, не калатало серце, він навіть не впрів.

Нарешті відчув, що вже досить. Йому захотілося пог­лянути на Перелин, на свої володіння, згори, щоби з’ясувати, як задалеко розлігся цей праліс.

Отож Бастіян подивився вгору, поплював собі на руки, схопився за першу-ліпшу ліану і почав підніматися по ній, без жодного зусилля, як циркачі-акробати, навіть не допо­магаючи собі ногами. На якусь мить йому невиразно при­гадалися шкільні уроки фізкультури, коли він - на преве­лику втіху всього класу - лантухом повисав на линві чи те­ліпався в самісінькому низу. Згадавши ці давно минулі ча­си, він усміхнувся. От заціпило би однокласників, якби во­ни побачили його тепер! Вони заздрили б йому і пишалися б ним, а він би на них не зважав.

Ані разу не спинившись, щоби перепочити, він нарешті дістався до гілляки, з якої звисала ліана, вибрався на неї і вмостився верхи. Гілляка була грубезна, як бочка, зсереди­ни вона світилася червонуватим світлом. Бастіян обережно звівся на ноги і, балансуючи руками, рушив по ній у бік стовбура. Тут, на цій гілляці, як і на землі, дорогу йому за­ступали густі хащі тонших ліан та інших витких рослин, але він легко зумів пройти.

Навіть тут, нагорі, стовбур був такий товстий, що й п’ятеро чоловіків не змогли б обхопити його руками. Гілка, яка стирчала зі стовбура трохи вище, простягаючись в ін­ший бік, звідси здавалася недосяжною. Отож Бастіянові довелося підстрибнути, вчепитися за повітряний корінь, розгойдатися на ньому, і тільки тоді, потужним стрибком, хлопець зміг дістатися горішньої гілляки. З неї перебрався на ще вищу. Тепер він опинився ген у міжвітті, в кроні, від землі його відділяли щонайменше сто метрів, але мерехт­ливе листя, ліани і гілки не дозволяли побачити, що там унизу.

Допіру коли Бастіян піднявся ще вище, то в одному мі­сці, то в іншому серед листя почали відкриватися просвітки і прогалини, які давали змогу бодай трохи роззирнутися. Проте незабаром йому довелося зупинитися: видряпува­тись на самісінький вершечок дерева стало по-справжньому важко, тому що гілок поменшало. Врешті-решт, коли він уже майже досягнув верхівки, йому довелося зупинитися, бо тут не було нічого, за що б вхопитися, лише голий, глад­кий стовбур. Незважаючи на таку висоту, завтовшки він був як телеграфний стовп.

Бастіян подивився вверх - і побачив, що цей стовбур-стебло закінчується велетенською темно-червоною квіткою: вона яскраво світилася на відстані приблизно ще двадцяти мет­рів. Тоді він глянув вниз - і зрозумів, що не знає, як тепер звідси злізти. Відтак вирішив і далі дертися догори, бо тут, де він тепер увяз, залишатися не хотілося. Отож він обхо­пив стовбур руками й ногами - і поліз по ньому, як акробат. Стовбур-стебло похитувався з боку на бік і вгинався, наче билина на вітрі.

Нарешті Бастіян опинився безпосередньо під квіткою, яка нагадувала величезний тюльпан. Йому вдалося проп­хати руку поміж пелюстками і трохи їх розсунути. Таким чином він дістав точку опори. Далі він ще більше розсунув пелюстки, підтягнувся - і опинився всередині квітки.

Якусь мить Бастіян лежав непорушно, відсапуючись, проте тут-таки підвівся і визирнув понад краї пелюсток, розглядаючись навсібіч, наче марсовий із «воронячого гні­зда» на корабельній щоглі.

Те, що він звідти побачив, неможливо описати ніякими словами!

Рослина, в чиїй квітці він стояв, була однією з найви­щих у цілих джунглях, отож його погляд сягав дуже дале­ко. Над Бастіяном усе ще розлягалася оксамитова пітьма нічного неба. Це було небо без зірок, зате під ним - аж у безконечність - простягся Перелин, весь у такій мерехтли­вій грі барв, що хлопець не годен був відірвати від нього очей.

Бастіян простояв так доволі довго, вбираючи в себе, всотуючи це фантастичне видовище. То було його право! Йому вдалося! Він зміг! Він створив Перелин - і запанував над Перелином.

І знову його переможний крик пронісся над світло- сяйними джунглями.

А тим часом нічні рослини і далі розросталися і буяли: безшелесно, потаємно і нестримно.

XIV.

ҐОАБ, ПУСТЕЛЯ БАРВ

Бастіян, який був поринув у глибокий тривалий сон у велетенській червоній квітці, нарешті виспався і розплю­щив очі. Він знову побачив над собою оксамитово-чорне ні­чне небо. Потягнувшись, хлопець задоволено відчув, що в його тілі струменить чудесна, дивовижна сила.

І знову, цілком непомітно для нього, в ньому відбулася зміна. Його заповітна мрія - стати сильним - нарешті здій­снилася.

Підвівшись і визирнувши понад пруг велетенської кві­тки, він виявив, що Перелин, вочевидь, поступово перестає рости. Доки він спав, Нічний Ліс майже не змінився. Бас- тіян не знав, що навіть і це пов’язано зі сповненням його бажання; отож, він став сильним, тобто мрія збулася, і вод­ночас затерлися його спогади про колишні слабкість і нез- ґрабність. Він став вродливим і дужим, але цього йому те­пер було замало. Йому здалося, Що це - недостатньо муж­ньо. Бути наділеним силою і красою - це якось надто мані­рно, надто вибагливо; воно чогось варте тільки тоді, коли ти ще й загартований і витривалий, наче спартанець. Як Атрею.

Однак у ньому розкішному різнобарвному лісі, серед квітів, які світяться кольоровими вогниками, де для того аби насититися,