Читати книгу - "Пан Ніхто"

«А здачу?» — запитала пані Єлена.

І раптом я згадав, що залишив здачу на шинквасі, схопивши обіруч три пляшки. Довелося бігти назад, однак шинкар відповів, що не бачив ніяких грошей. Згоряючи від сорому, я повернувся додому.

«Шинкар каже, що я не залишав грошей. Але він бреше».

«Шинкар не стане брехати, це ти брехун!» — вигукнула пані Єлена й навідліг ляснула мене по обличчі. Я звик до стусанів, але вона влучила мені в око, і це так розлютило мене, що, коли пані замахнулася вдруге, я вкусив її за руку. Тоді жінка накинулась на мене з такою істерикою, що порівняно з цим управні, але помірні ляпаси моєї колишньої виховательки здалися мені дрібницею.

«Ти заб'єш його до смерті!» — спробувала була вгамувати її одна з гостей, яка вийшла на кухню по сандвічі. Та це ще більше роззлостило пані Єлену, і вона заходилася мордувати мене, поки я нарешті не втік. До цієї квартири з лицарськими картинками й запахом шипру та жіночого поту я вже не повернувся.

… Стрічка шосе, виблискуючи в нічній темряві, стелиться під колеса «сітроена». Вряди-годи мелькають мовчазні селища з мертвими темними будинками, між якими дорога робить різкі закрути. Інколи обіч шосе мигтять бензоколонки з неоновими написами «Шелл» або червоно-білими «Ессо». Проїжджаю Сане і дістаюсь Оксера. Подолано ще сто кілометрів на автомашині Мері Лямур. Вже близько першої години ночі.

Не збавляючи швидкості, припалюю сигарету. В далечині час від часу спалахують фари самотніх автомашин. Неуважно стежу за цими вогниками, механічно сигналізуючи у відповідь фарами, а сам думаю про те, що буде, і про те, що вже було.

На годинника не поглядаю, щоб не помічати, як швидко збігає час. Подивлюсь аж у Шалоні, а до нього ще сто вісімдесят кілометрів. Не буду повертатися думками й до того, що минуло, бо хоч усе це було дуже давно, завжди, коли я згадую про нього, мене охоплює неприємне почуття порожнечі, наче у мене в грудях порожньо, довкола також порожньо, немає за що вхопитись, і я тону, розчиняючися в порожнечі.

Не знаю, відчувають подеколи таку самотність інші люди чи це притаманно лише мені, тому що я з самого початку був Ніхто, прийшов з Нізвідки й перше, що відчув у житті, — порожнечу.

Єдина жінка, яка збудила в мені тепло, сказавши: «Чи хочеш ти жити в нас?» — одночасно привчила мене стерегтися цього тепла. Чим дужче спалахує в тобі потяг до когось чи до чогось, тим більше треба стримувати себе, щоб не потрапити в пастку.

«Особливо додержуйся цього правила щодо жінок», — казав мій другий опікун.

Другим моїм опікуном був видавець. На відміну од пані Єлени, він грубо ставився до мене з самого початку. І знову ж таки, на відміну од пані, в ньому іноді прокидалося почуття людяності, — звичайно, в такій мірі, наскільки він міг його виявляти. Підприємство містилося в двох кімнатах старої будівлі — кабінет директора й бухгалтерія. Крім того, на подвір'ї був склад. Він скидався на комору з полицями, захаращеними пакунками книжок, що сягали аж під стелю. Я бігав по складу й видирався довгою драбиною на полиці під керівництвом його службовця бай Павла, який, схилившись над листами-замовленнями, командував:

— «Русявої Венери» — десять примірників, «Чоловіки віддають перевагу блондинкам» — вісім примірників, «Пальми біля тропічного моря»…

Видавець одержав паризьке виховання і, хоч щиро ненавидів Париж, добре усвідомив, що всякі любовні пригоди легше продавати, ніж книги з історії релігії. Завдяки цьому він зумів зміцнити фірму свого померлого батька, що ледве зводив кінці з кінцями і якось та задовольняв потреби марнотратки дружини.

Коли одержані протягом дня замовлення були виконані, я забивався в куточок і заглиблювався в якесь чтиво. Моя невибагливість щодо духовної їжі часто дратувала бай Павла: «Знову порнографія… Знову жовта література… А «Від Геракліта до Дарвіна», яку я тобі приніс, так і лежить нечитана!»

Бай Павел поклав собі за мету виховувати мене ідейно, та книжки, які він приносив, здавалися мені нудними, а йому бракувало хисту до слова, аби розтовкмачити мені їхній зміст. Видавець, навпаки, був куди красномовніший, надто після другого літра вина. Коли в нього виникали конфлікти з дружиною, що траплялося майже щотижня, він приходив ночувати до свого кабінету, на канапку, вкриту запорошеним псевдоперським килимом, посилав мене з обплетеною сулією по вино і довго пив. У сусідній кімнаті-комірчині, де я спав, було чутно, як шеф вимірює кроками свій кабінет, і я вже чекав, коли він викличе мене: після такої дози вина він щоразу кликав мене до себе, відчуваючи потребу в співбесідникові, а точніше, в слухачеві.

«Сідай он там! — наказував пан Бобев, показуючи на віденського стільця в кутку. — Сідай і слухай, що я тобі казатиму!»

Він також сідав, обираючи зручнішу позицію, зосереджено підводив голову й повчально махав рукою із затисненою між пальцями цигаркою:

«Хлопчику мій, ти байстрюк… Для таких, як я, людей це не має значення, — рука з цигаркою робила широкий зневажливий рух. — Війон і Аполлінер також були байстрюки. Але це не означає, що тобі треба пишатися. Між ними й тобою є маленька різниця ось тут, — рука з цигаркою красномовно торкалася ораторового чола. — Я, звичайно, міг би тебе всиновити. Іноді я навіть думаю про це, щоб насолити пані курві — моїй дружині. Я можу це зробити, але що ти від цього матимеш? Будеш змушений шанувати мене, повіриш у брехню про добрі задатки людини, станеш рабом громадських стосунків. Не будь рабом! Завжди будь вільний духом!»

Останню фразу він, як правило, вигукував войовничо, підводив голову, немов був ладний ударити мене, якщо я відмовлюсь бути вільною духом людиною.

«Я міг би всиновити тебе, — повертався Бобев до своєї попередньої думки. — Тим паче, вже немає ніякої надії на те, що моя шльондра народить мені нащадка. Вона, звичайно, вважає, що це моя вина, але я знаю, що це наслідок її частих відвідин гінеколога. Та хай там як, а я маю право всиновити тебе. Та ти від цього нічого не матимеш. Краще залишайся байстрюком, але читай! Читай, я дозволяю тобі! — Його рука робила широкий помах у бік шафи з книжками. — Однак мушу тебе попередити: ти не знайдеш тут книжки, яка розповість тобі про все, — знову рух у бік шафи. — Таку книжку ще не написали й не напишуть. Вона ось тут! — Жовті пальці торкаються чола. — І тут залишиться! Ця книга ніколи не побачить