Читати книгу - "Пан Ніхто"

«Сітроен» — чудовий потужний автомобіль. На великій швидкості він присідає до асфальту, отже, не загрожує небезпека перекинутися десь на повороті, як це трапляється з американськими машинами. Шкода лише, що не можна розвинути швидкості. На кожному перехресті чатують несподівані перешкоди: виринають грузовики, зупиняються автобуси й таке інше.

Виїхавши нарешті на широкий шлях, я позираю на світлий циферблат годинника — десять годин п'ятдесят хвилин. Стрілка спідометра стрибає до поділки сто двадцять кілометрів. Умикаю фари дальнього освітлення й урізаюся в морок — назустріч нічному вітрові, що б'є в скло й свистить у прочинене віконце.

На шосе ще досить жвавий рух, усі поспішають, тож я тільки те й роблю, що блимаю їм, мовляв, можу їхати й швидше за них, випереджаю інші автомобілі, пролітаючи так близько, що водії перелякано стороняться. Єдиний автомобіль, що не відстає від мене, — сірий «сітроен», який стежить за мною ще від вулиці Сен-Оноре. Та десь на тридцятому кілометрі він раптом зникає. Попервах я намагаюся встановити, хто його замінив, та згодом пересвідчуюсь: ніхто. Франсуаз усе ж таки виконала свою обіцянку: переслідування припинено.

Франсуаз, і сама того не знаючи, дуже влучно назвала мене паном Ніхто. Я насправді Ніхто, тільки без титула «пан», бо з підкидька-безбатченка не виросте пана. Мої дитячі спогади пов'язані з сирітським притулком — з вузьким темним коридором, голою казарменою спальнею, вишикуваними в три ряди солдатськими ліжками з сірими ковдрами й мулькими, наче рогожа, рудими простирадлами. Вогке, вистелене плитами подвір'я, сморід квашеної капусти, що тхне знизу, з кухні, сморід брудного ганчір'я, яким ми кожного вечора мили дощану підлогу, одноманітне мурмотіння молитов перед злидняцькою пісною юшкою і глевкий окраєць чорного хліба — все це було в сирітському притулку.

І різкий, мов рипіння дверей, голос виховательки, коли вона давала мені стусанів: «Можеш поскаржитися батькові та матері!»

Інші діти знали хоч імена своїх батьків, які покинули їх чи померли. Я ж не відав і цього. Знав лише, що приніс мене сюди якийсь незнайомець, знайшовши біля дверей свого будинку. Мене назвали

Найденом, хоч ім'я, як і прізвище Найденов, були вигадані, — адже треба людині мати якесь ім'я й прізвище.

Пригадую, як одного дня до Петка прийшов його батько. Петкова мати померла, а батько за щось потрапив до в'язниці і, вийшовши на волю, приїхав забирати сина. Поки Петко в спальні гарячково перевдягався, ми, з'юрмившись біля вікон, дивилися на його батька, який чекав на сина внизу, на подвір'ї. Він був геть обстрижений, у зім'ятих штанях, але це був справжній батько, і ми заздрісно дивилися на нього.

Пам'ятаю, відтоді завжди, як тільки вихователька відлупцює чи вщипне мене твердими, наче лещата, пальцями, я натягував на голову колючу ковдру, щоб не було чути мого хлипання, і уявляв собі, як завтра до нашого сирітського притулку прийде чоловік, так само високий, як Петків батько, й суворо накаже виховательці: «Негайно приведіть мені Найдена Найденова. То мій син, я прийшов забрати його додому!»

… Яскраві промені фар наражаються на велетенського грузовика, обвішаного, мов новорічна ялинка, застережливими червоними й зеленими ліхтарями. Назустріч одна за одною вихоплюються легкові автомашини, і я змушений повільно їхати за цією потворою, що загородила мені шлях. Що далі, то частіше траплятимуться на шосе такі грузовики — товари перевозять здебільшого вночі.

Нарешті низка зустрічних автомобілів уривається, я, застережливо блимаючи фарами, випереджаю грузовика й знову тисну педаль акселератора. Коли минаю сонне Фонтенбло, годинник показує пів на дванадцяту. Шістдесят кілометрів за сорок хвилин — це непогано. Якщо мені вдасться витримати таку швидкість, я наздожену «пежо» Кралева ще до Ліона.

Шосе перерізує віковічні ліси Фонтенбло. На кожному закруті світло фар ковзає по кронах велетенських старих дубів, вихоплюючи з мороку стрічку шляху. Шосе рівномірно лягає під колеса автомобіля, дерева одне за одним відступають назад, наче їх лічить якась невидима нетерпляча рука, і тільки свист вітру в прочинене віконце свідчить про те, що «сітроен» перевищує дозволену швидкість.

… Мій батько так ніколи й не прийшов. Він, напевно, зовсім не знав про моє існування, а може, його вже не було й на світі. Та одного дня по мене таки прийшли. Це сталося після закінчення прогімназії[5], коли сирітський притулок випускав своїх вихованців, розподіляючи їх серед бажаючих узяти на утримання. Мене обрала якась жінка. Не дуже молода, але ще гарна, в надзвичайно чистій білій сукні, з надмірно нафарбованими губами. Вона оглянула кількох хлопчиків і зупинила свої зеленкуваті очі на мені. Потім погладила мене по щоці й запитала: «Як тебе звуть, хлопчику? Найден? Найдене, хочеш жити в нас?» — «Хочу», — ледве чутно проказав я, і груди мені виповнилися таким теплом до цієї жінки з зеленими очима, що я мало не знепритомнів.

Пані Єлена мешкала у великій квартирі з чотирьох кімнат. Тоді я навіть не уявляв собі, що існують такі квартири — вся в килимах, оббиті оксамитом меблі, картини лицарів і жінок у прозорому вбранні. Чоловік її часто виїздив у торговельних справах і цілими ночами не повертався додому. За відсутності чоловіка пані Єлена запрошувала до себе в гості подруг. Вони багато розмовляли, пиячили й влаштовували у вітальні та їдальні неймовірний розгардіяш. Прибирати в квартирі щодня приходила жінка, але вона в обід ішла додому, тож я мусив мити тарілки й келихи, ходити по крамницях, прислужувати гостям і прибирати після них.

Згодом, пригадуючи це, я збагнув, що пані Єлена розраховувала й на деякі інші послуги з мого боку. На другий же вечір, розклавши на канапі свої дебелі тілеса, вона загадала мені робити їй масаж. Але я, напевно, виявився дуже дурним чи полохливим, бо вона кілька разів вигукувала: «Ух, який же ти незграбний», «От недоробок» і «Ну, чого ж зволікаєш?», а потім вигнала мене на кухню.

До цього випадку вона ставилася до мене дуже уважливо, навіть ласкаво, в мені жило щире, тепле почуття до пані Єлени, незважаючи на задушливу атмосферу міцних парфумів і жіночого поту, що завжди супроводжували її. Та відтоді пані Єлена стала на мене гримати й лаятись, поки одного дня не скоїлося лихо.

Того пообіддя в їдальні зібралося з півдюжини гостей. Куплений з цієї нагоди вермут швидко скінчився, й пані наказала мені принести ще літр вина й дві пляшки содової води, давши мені столевову монету. Я хутко зробив усі