Читати книгу - "Адюльтер"

— Ми готові. Починайте бігти.

Я не зворухнулася.

— Ну ж бо. Біжімо.

Я пояснила, що не хочу перевертатися в повітрі. Я хочу, щоб ми спускалися потихеньку. П’ять хвилин польоту для мене цілком досить.

— Ви мені скажете, коли ми будемо в польоті. Але треба стрибати. За нами черга.

Схоже, я втратила власну волю й стала виконувати його накази. Побігла в напрямку безодні.

— Швидше.

Я побігла швидше, мої термічні черевики розкидали сніг на всі боки. Насправді то не я бігла, а автомат, який підкорявся усним наказам. Я закричала — не від страху, а інстинктивно. Я перетворилася на печерну жінку, як провіщав кубинець. Ми тоді боялися павуків, комах і кричали, коли опинялися в таких ситуаціях, як ця. Ми завжди кричали.

Несподівано мої ноги відірвалися від землі, я з усіх сил вхопилася за ремені, які прив’язували мене до стільця, і перестала кричати. Інструктор ще біг протягом кількох секунд, а потім ми опинилися не на одній прямій лінії.

І я відчула вітер, який контролює наші життя.

У першу хвилину я не розплющила очі, тому не помітила ані висоти, ані гір, ані небезпеки. Я намагалася уявити собі, що я вдома, у кухні, і розповідаю дітям історію, яка трапилася з нами під час подорожі; можливо, над містом, а можливо, над кімнатою готелю. Я не могла розповісти, як їхній батько напився так, що впав на землю, коли ми поверталися до готелю спати. Не могла розповісти, що ризикнула літати, бо вони також захотіли б зробити це. Або навіть гірше: вони захотіли б літати самі-одні, стрибаючи з другого поверху нашого дому.

Потім я усвідомила свою дурість: чому я заплющила очі? Ніхто не примушував мене стрибати. «Я працюю тут багато років і не бачив жодного нещасливого випадку», — сказав мені консьєрж.

Розплющую очі.

І те, що я бачу, те, що відчуваю, я ніколи не зможу описати точно. Унизу бачу долину, яка з’єднує два озера з містом посередині. Я вільно лечу в просторі без будь-якого шуму, бо ми мандруємо за вітром, описуючи кола. Гори, які нас оточують, уже не здаються ані високими, ані небезпечними, вони здаються друзями в білому одязі, залитими сонячним сяйвом, яке падає на них з усіх боків.

Мої руки, якими я вхопилася за ремені, слабнуть, я розкриваю обійми й ніби перетворююсь на птаха. Хлопець, що перебуває позаду мене, певно, усвідомив, що я стала іншою особою, і замість спускатися підіймається, використовуючи невидимі потоки гарячого повітря, які існують в атмосфері, хоч раніше вона здавалася абсолютно однорідною.

Я побачила попереду орла, який мандрував з нами в одному океані, без жодного зусилля користуючись крильми для контролю свого таємничого польоту. Куди він хоче прилетіти? А може, він лише розважається, втішаючись життям і красою довкола?

Мені здалося, я спілкуюся з орлом за допомогою телепатії. Інструктор летить слідом за ним, він наш провідник. Він показує, де нам летіти, щоб підійматися все вище в небо, перебуваючи у вічному польоті. Я почуваю те саме, що почувала в Ніоні, коли уявляла собі, що моє тіло ніколи не стомиться від бігу.

А провідник мені каже: «Летімо. Ви небо й земля; вітер і хмари; сніг і озера».

Мені здається, я перебуваю в лоні своєї матері, захищена й у цілковитій безпеці, уперше відчуваючи речі. Незабаром я народжуся, знову перетворюся на людське створіння, яке ходитиме двома ногами по поверхні Землі. У цю мить, проте, все, що я роблю, — це перебуваю на вітрі, не чинячи йому жодного опору, дозволяю нести себе, куди йому заманеться.

Я вільна.

Атож, я вільна. І орел має рацію, я гори й озера. Я не маю ані минулого, ані теперішнього, ані майбутнього. Я пізнаю те, що люди називають «вічністю».

Протягом якоїсь миті думаю, чи всі, хто стрибає, мають таке саме відчуття. Але яка різниця? Я не хочу думати за інших. Я пливу у вічності. Природа розмовляє зі мною так, ніби я її улюблена донька. Гора мені каже: «Ти наділена моєю силою». Озера мені кажуть: «Ти наділена нашим миром і нашим спокоєм». Сонце мені радить: «Світи, як я, дозволь собі вийти за межі себе. Слухай».

І тоді я чую голоси, які так довго були придушені в мені повторюваними думками, самотністю, нічними кошмарами, страхом змінитися й страхом, що все залишиться, як було. Чим вище ми підіймаємося, тим далі я відходжу від себе.

Я перебуваю в іншому світі, де речі досконало впорядковані. Далеко від того життя, наповненого завданнями, які треба виконати, неможливими бажаннями, стражданням і втіхою. Я не маю нічого і є всім.

Орел усе наближається до долини. Розкинувши руки, я наслідую рухи його крил. Якби хтось міг побачити мене в цю хвилину, він би не зрозумів, хто я така, бо я світло, простір і час. Я перебуваю в іншому світі.

І орел мені каже: «Це вічність».

У вічності ми не існуємо: ми лише інструмент Руки, яка створила гори, сніг, озера й сонце. Я повернулася в час і простір до тієї хвилини, коли все було створено й зірки розійшлися в різних напрямках. Я хочу служити цій Руці.

Різні думки з’являються і зникають, не змінюючи того, що я відчуваю. Мій розум покинув тіло й розчинився в природі. О, який жаль, що орел і я прибудемо в парк біля готелю там, унизу! Але яке значення має те, що відбудеться в майбутньому. Я перебуваю тут, у материнському лоні, зробленому з нічого й зі всього.

Моє серце заповнює кожен куточок усесвіту. Я намагаюся пояснити все це словами для себе самої, намагаюся примусити себе запам’ятати те, що почуваю тепер, але ці думки відразу зникають і порожнеча заповнює геть усе.

Моє серце!

Раніше я бачила величезний усесвіт навколо себе, а тепер усесвіт здається маленькою крапкою всередині мого серця, яке розширилося до нескінченності, наче космос. Інструмент. Благословення. Мій розум силкується утримати контроль і принаймні пояснити щось із того, що я тепер почуваю, але могутність сильніша.

Могутність. Відчуття Вічності поєднується з таємничим відчуттям могутності. Я можу все, навіть припинити страждання світу. Я лечу й розмовляю з янголами, слухаю голоси й відкриття, які дуже скоро будуть забуті, але в цю мить вони такі реальні, як орел, що летить попереду мене. Я ніколи не зможу пояснити те, що відчуваю, навіть самій собі, але яку це має вагу? Це майбутнє, а я туди ще не долетіла, перебуваю