Читати книгу - "Адюльтер"

Раціональний розум знову зникає, і я вдячна за це. Я з великою пошаною думаю про своє велетенське серце, наповнене світлом і могутністю, яке може помістити в собі все, що відбулося, і все, що відбудеться від сьогодні до кінця часів.

Уперше я щось почула: гавкання собак. Ми наближалися до землі, і реальність поверталася. Через короткий час я знову ходитиму по планеті, на якій живу, але я дослідила всі планети й усіх створінь своїм серцем, яке було більше за все.

Я хотіла б залишитися в цьому стані, але думка повертається. Я бачу наш готель праворуч. Озера вже заховалися за лісами й невисокими пагорбами.

О Боже, невже я не можу залишитися в такому стані назавжди?

«Ні, не можеш, — сказав мені орел, який допровадив нас до парку, де ми приземлимося за кілька хвилин, і тепер попрощався з нами, бо знайшов новий потік гарячого повітря й знову підіймається без найменшого зусилля, не махаючи крильми, лише контролюючи вітер своїм пір’ям. — Якби ти назавжди залишилася в такому стані, ти не змогла б жити у світі», — сказав мені орел.

І що далі? Я почала розмовляти з орлом, але побачила, що роблю це в раціональній манері, шукаючи аргументи. Як зможу я жити у світі після того, як пережила те, що зі мною відбулося у Вічності?

«Як жила й раніше», — відповів мені орел, але його вже майже не чути. Він відлетів назавжди з мого життя.

Інструктор щось мені прошепотів — нагадав, що я повинна трохи пробігтися, коли мої ноги доторкнуться до землі.

Я побачила перед собою моріжок. Те, до чого я так прагнула раніше — добутися до твердої землі — тепер сприймаю як кінець чогось.

Чого саме?

Мої ноги доторкнулися до землі. Я трохи пробіглася, а інструктор зайнявся парашутом. Потім підійшов до мене й ослабив ремені. Він подивився на мене. Я втупила погляд у небо. Я побачила там тільки інші кольорові параплани, які наближалися туди, де стояла я.

До мене дійшло, що я плачу.

— З вами все гаразд?

Я ствердно кивнула головою. Не знаю, чи він розуміє, що я пережила.

Так, він розуміє. Каже, що бодай раз на рік він супроводжує в польоті особу, що реагує так, як і я.

— Коли я запитую, що з ними, вони не можуть пояснити. З моїми друзями відбувається щось подібне: деякі люди, схоже, переживають стан шоку, з якого виходять лише тоді, коли доторкаються ногами до землі.

Зі мною відбулося щось протилежне. Але я не маю бажання пояснювати нічого.

Я дякую за його «втішальні» слова. Хотіла сказати, що мені не хочеться, аби стан, пережитий там, закінчився. Але я зрозуміла, що він таки закінчився, і я не зобов’язана давати комусь свої пояснення. Я відійшла від нього й сіла на паркову лавку, чекаючи на чоловіка.

Я не могла стримати сліз. Він приземлився, підійшов до мене з широкою усмішкою, сказав, що пригода була фантастичною. А я все плакала. Він обійняв мене, сказав, що все минуло, що йому не слід було примушувати мене робити те, чого мені не хотілося.

— Річ не в тому, — відповіла я. — Дай мені спокій, будь ласка. Незабаром зі мною все буде гаразд.

Хтось із команди підтримки прийшов забрати термічний одяг та спеціальні черевики й приніс нам наші куртки. Я робила все автоматично, але кожен рух повертав мене в інший світ, у той, який ми називаємо «реальним» і де мені ніяк не хотілося залишатися.

А проте вибору я не мала. Єдине, що я могла зробити, — це попросити чоловіка, щоб він залишив на короткий час мене саму-одну. Він запитав, чи не хочу я повернутися в готель, бо стало холодно.

— Ні, мені добре й тут.

Я залишалася там півгодини, плачучи. То були сльози благословення, що омивали мою душу. Нарешті до мене дійшло, що настав час повернутися у світ.

Я підвелася, пішла до готелю, ми винайняли автомобіль, і чоловік повів його назад, до Женеви. Радіо було увімкнене, тож ніхто не мав бажання розмовляти. Незабаром я відчула нестерпний головний біль, але знала причину: кров поверталася в частини тіла, які були блоковані подіями, що тепер у ній розчинялися. Мить визволення супроводжується болем — так було завжди.

Йому не треба пояснювати, що він казав учора. Мені не треба пояснювати, що я відчувала сьогодні.

Світ досконалий.

Залишається година до кінця року. Префектура вирішила значно скоротити витрати на традиційний вечір перед Новим роком у Женеві, тож ми матимемо менше феєрверків, ніж зазвичай. Воно й краще: я милувалася феєрверками протягом усього свого життя, і вони вже не розбуджують у мені емоцій, як у дитинстві.

Я не можу стверджувати, що сумувала протягом усіх трьохсот шістдесяти п’яти днів. Моя подорож була важкою, сонце обпікало мене своїм промінням, море майже перекинуло мого човна, але зрештою я спромоглася перетнути океан і добулася до суходолу.

Добулася до суходолу? Але чи можу я сказати, що хтось мені допоміг? Те, що вбиває стосунки між двома людьми, — це відсутність справжніх викликів, відчуття, що у світі немає для тебе нічого нового. Ми повинні й далі надсилати одне одному сюрпризи.

Усе починається з великого свята. Приходять друзі, священик говорить проповідь, яку він повторював у сотнях будинків під час вінчання, нагадуючи, наприклад, про те, що дім треба будувати на скельному ґрунті, а не на піску. Гості кидають у нас рисом, а ми кидаємо букет квітів, самотні жінки потай нам заздрять; одружені знають, що ми виходимо на дорогу, зовсім не схожу на ті, про які читали в казках.

А потім потроху виникає реальність, але ми її не приймаємо. Хочемо, щоб наш партнер залишався точно тією самою особою, з якою ми стояли перед вівтарем і з якою обмінялися шлюбними обіцянками. Так, ніби ми можемо зупинити час.

Не можемо. І не повинні. Знання й досвід не змінюють людину. Час не змінює людину. Єдина річ, яка нас змінює, — це любов. Поки я летіла в повітрі, я зрозуміла, що любов до життя, до всесвіту могутніша, аніж будь до чого.

Мені пригадалася проповідь, яку невідомий молодий пастор написав у дев’ятнадцятому сторіччі, аналізуючи послання святого Павла до коринтян і різні обличчя, що відкриває любов. Він показує, що багато духовних текстів, які ми сьогодні знаходимо, спрямовані лише на частину людей.

Вони говорять про Мир, але не говорять про Життя.

Вони говорять про Віру, але не говорять про Любов.

Вони