Читати книгу - "Адюльтер"

— Пані, я працюю тут уже десять років. Принаймні один раз на рік стрибаю. Ніколи не бачив тут жодного нещасливого випадку.

Він усміхнувся. Йому довелося повторювати цю фразу тисячу разів за десять років служби.

— Стрибаймо?

— Навіщо? Чому ти не стрибнеш сам?

— Я, звичайно, можу стрибнути й сам. Ти чекатимеш на мене внизу з фотоапаратом. Але я хочу пережити цей досвід. Він завжди мене лякав. Учора ми говорили про ту мить, коли все навколо нас закручується й ми не бачимо своїх меж. То був вечір, дуже для мене сумний.

— Я знаю.

Він запитав, скільки коштує одна година.

— Тепер, уранці, чи пополудні, коли можна бачити захід сонця, віддзеркалений на навколишніх снігах?

— Тепер, — відповіла я.

— Але стрибатиме одна людина чи дві?

— Дві, якщо це буде тепер. Якщо я не встигну подумати про те, що я маю намір робити. Якщо я не матиму часу, аби відчинити скриню, звідки вискочать демони, щоб мене налякати — вселити мені страх перед висотою, перед невідомістю, перед смертю, перед життям, перед відчуттям межі. Тепер або ніколи.

— Можна обирати між польотами, які тривають двадцять хвилин, півгодини, годину.

— А є польоти по десять хвилин?

— Нема.

— З якої висоти хочуть стрибнути пан і пані — з тисяча триста п’ятдесят чи з тисяча вісімсот метрів?

Я вже почала чинити опір.

— Навіщо мені всі ці відомості? Авжеж, мене влаштує якомога нижчий стрибок.

— Любове моя, це не має найменшого сенсу. Я переконаний, що нічого з нами не станеться, але якби сталося, то небезпека для будь-яких стрибків однакова. Упасти з висоти в двадцять один метр — те саме, що впасти із сьомого поверху будинку, наслідки будуть однаковими.

Консьєрж засміявся. Я теж засміялася, щоб приховати свій страх. Якою я була наївною, думаючи, що зайві п’ятсот метрів висоти становлять різницю.

Консьєрж підняв телефон і з кимось заговорив.

— Є місця лише на стрибки з тисяча триста п’ятдесяти метрів.

Однаково абсурдними є і страх, який я переживала раніше, і полегкість, яку відчула тепер. О, як добре!

Автомобіль подадуть до готелю через десять хвилин.

Я стою над безоднею зі своїм чоловіком і ще з п’ятьма чи шістьма людьми, чекаючи своєї черги. Дорогою на вершину я думала про своїх дітей і про те, що вони можуть утратити батьків… Потім зрозуміла, що ми стрибатимемо не разом.

Ми перевдяглися в спеціальний термічний одяг і наділи шоломи. Навіщо шоломи? Щоб я ковзала понад тисячу метрів із непроламаним черепом, поки не вдарюся об скелю?

— Шолом надівають обов’язково.

Чудово. Надіваю шолом, як ті велосипедисти, що гасають по вулицях Женеви. Нема нічого дурнішого, але сперечатися мені не хочеться.

Дивлюся вперед. Між нами й безоднею існує улоговина, накрита снігом. Можу урвати свій політ на першій секунді, упасти туди й піднятися звідти пішки. Проте ніхто не може мене примусити летіти до самого кінця.

Я ніколи не боялася літати в літаку. Літаки становили частину мого життя. Та коли ми перебуваємо всередині, нам не спадає на думку, що це те саме, що стрибати з парашутом. Єдина різниця в тому, що металева оболонка створює ілюзію захисту. Тільки це.

Тільки це? Принаймні з мого убогого знання законів аеродинаміки, думаю, так.

Мені треба переконати себе. Треба знайти кращий аргумент.

Кращий аргумент — ось він: літак виготовлений із металу. Важкого металу. І він навантажений скринями, валізами, людьми, обладнанням, тоннами вибухонебезпечного пального. Параплан натомість легкий, його несе вітром, він підкоряється законам природи, як листок, що падає з дерева. Його політ має набагато більше глузду.

— Ти хочеш полетіти першою?

— Так, хочу. Бо коли зі мною щось станеться, ти про це знатимеш і подбаєш про наших дітей. Крім того, ти почуватимешся винним до кінця життя за те, що в тебе виникла ця абсурдна думка. Ти пам’ятатимеш про мене як про подругу на все життя, про ту, яка завжди була поруч із чоловіком у горі й радості, в авантюрах і в щоденному житті.

— Ми готові, пані.

— Але хіба ви інструктор? Ви не надто молодий для цього? Я хотіла б летіти з вашим начальником. Зрештою, це мій перший політ.

— Я стрибаю відтоді, як досяг потрібного віку — шістнадцяти років. Я стрибав не лише тут, а й у різних місцях світу протягом п’яти років. Не турбуйтеся, пані.

Його поблажливий тон роздратував мене. Я набагато від нього старша, і мої побоювання слід шанувати. Крім того, він, певно, усім каже одне й те саме.

— Пам’ятайте про інструкції. І коли почнемо бігти, не зупиняйтеся. Усе інше я зроблю сам.

Інструкції. Можна подумати, ми їх детально знаємо, тоді як мали терпіння прочитати лише про те, що найбільший ризик полягає в бажанні зупинитися на середині бігу. І про те, що коли ми доторкнемося до землі, то не слід зупинятися доти, доки відчуємо, що ноги твердо вперлися в ґрунт.

Це моя мрія — ноги на землі. Я підійшла до чоловіка й попросила, щоб він стрибав останнім і таким чином мав час побачити, що сталося зі мною.

— Хочете взяти фотоапарат?

Фотоапарат може бути прилаштований на кінці алюмінієвої палички завдовжки приблизно шістдесят сантиметрів. «Ні, не хочу». По-перше, я стрибаю не для того, щоб похвалитися перед іншими. Крім того, якщо я зможу подолати паніку, то більше думатиму про те, щоб зняти фотографії, а не щоб помилуватися краєвидом. Я навчилася цього від батька, коли ще була підлітком; ми прогулювалися по Матергорну, і я щохвилини зупинялася, щоб зняти фото. Аж поки він розсердився: «Ти думаєш, усю цю красу й велич можна помістити в рамку фотографії? Ти можеш сприймати її лише своїм серцем. Це набагато важливіше, аніж хвалитися людям тим, що ти бачила».

Мій партнер у польоті, натхнений своєю мудрістю у двадцять один рік, підтягнув ремені на моєму тілі, користуючись великими алюмінієвими скобами. До параплана прив’язаний стілець; я перебуваю попереду, він — позаду. Я ще могла вчинити якийсь опір, але я вже не я. Я тепер неспроможна на будь-яку реакцію. Відчуваю його дихання на потилиці. Озираюся, і мені не подобається те, що я бачу: на тлі білого снігу кілька клаптів кольорових тканин, простелених на землі, до яких прив’язані люди. Там у кінці мій чоловік, також у шоломі велосипедиста. Схоже, він не має вибору