Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

— А хто демократії допоможе? Базікати всі вдатні…

— Демократії у цій країні ніхто допомогти не в силах, — упевнено сказав Костенко. — Утопія.

…Вони подружилися двадцять дев’ять років тому, коли Степанов прийшов у Московський карний розшук стажистом-сищиком, після того як у черговий раз поскандалив з даішником (могутня сила, яка виховувала серед водіїв ненависть до Рад і її зловісних дітей у погонах, — ніде так не вміють принижувати людську гідність, як у нас, особливо на нижніх поверхах влади, цілковита вседозволеність при повній всезабороні). Він прийшов на Петровку, щоб до кінця утвердитися в своїй давній думці: всі «мусори» — гади, ніде проби ставити.

І назавжди запам’ятав ту ніч, що провів у черговій кімнаті Московського карного розшуку, — разом з Костенком.

Він ніколи не міг забути, як Костенко — тоді ще худенький, шкіра та кості, синювато-чорноволосий, у модному переливчастому костюмі і вузьконосих черевиках (виплачував борги три місяці, мріяв одягатись, як Бельмондо, всі ті, хто ріс в убозтві, попервах мріють мати красиві речі) — по-вовчому скрадався попід невеличкими перехнябленими будиночками в Тропарях, неподалік від церкви, там у ті роки було маленьке село, міські вогні ледь-ледь видніли…

Костенко ступав безшумно, раз по раз розлючено обертався на двох сищиків з чергової опергрупи й Степанова, беззвучно матюкався, бо в будиночку дохнув Довгий, озброєний ТТ і фінкою; три години тому вкрав «Волгу», пограбував у Внуково промтоварний, поранив сторожа, коли зараз щось почує — відстрілюватиметься, втрачати нічого, рецидивіст.

Костенко махнув Степанову рукою, щоб той зупинився в простінку між віконцями; якщо, боронь Боже, зачепить «стажиста-писаку», з нього зірвуть погони, виженуть утришия, на такі операції вільних не беруть, самореклама, сам іди під кулю, за це гроші платять, стольник на місяць, а інших не тягни…

Степанов усе-таки поскакав за ним, страшенно боячись, що загримлять п’ятаки в кишені, тому руки тримав, як солдат на параді.

Костенко довго стояв біля дверей, що вели до кімнати, тяжко вгамовуючи дихання. Він не оглядався, бо не міг собі навіть уявити, що хтось не послухається його й ніде слідом за ним під кулю.

Степанов відчув, як збирався Костенко, він прикипів поглядом до його спини, немов уловлював у собі повільні «раз, два, два з половиною, два й три чверті»; відкинувшись, Костенко бахнув у двері підбором, кинувся до кімнати, миттю зорієнтувавшись, мало не впав на ліжко, де спав Довгий, укрившись з головою червоною ватяною ковдрою, викинув, падаючи, праву руку, порско сунув її під подушку, вхопив ТТ, спіткнувся, упав, умить перекрутився двічі й навів пістолет на бандита:

— Руки вгору!

Довгий крикнув щось, вихопив з-під матраца фінку й хотів був кинутися на Костенка, але заплутався в ковдрі й по-клоунськи безпомічно упав на підлогу.

Сищики схопили його, фінку викрутили, наділи наручники, швирнули на стілець.

Костенко повільно підвівся і з тугою подивився на свої переливчасті брюки; коли падав, то вирвав шматок з м’ясом, жодна штопка не візьме, коли ще збере б а ш л і на новий костюм?!

— Де крадене барахло, Довгий? — спитав Костенко, не відводячи очей од дірки на штанях.

— У сараї, де ж іще…

Костенко обернувся до сищиків, ті зразу вийшли; стара жінка виступила з комірчини й хрипко спитала:

— Натворив щось?

Костенко кивнув.

— На кого ж мене лишаєш, синочку? — стара заплакала. — Пенсії немає, помру з голоду, хто очі закриє?

— Громадськість, — посміхнувся Довгий.

— Пащу розірву, — пообіцяв Костенко.

— Тоді в один табір зі мною підеш, — огризнувся бандит.

— Де його одяг? — спитав Костенко стару. — Дайте йому, матусю, нехай одягається, в тюрму повезу.

Стара принесла ратинове пальто, мохерове кашне, костюм-трійку й лакові черевики.

Костенко похитав головою:

— Ватянку йому дайте, матусю… І чоботи… Він тепер надовго сяде.

— Це моє, — сказав Довгий, кивнувши на пальто. — Заробив чесною працею, свідків виставлю.

— Залиш матері, продасть, їй же їсти треба… Хто тепер про неї подбає?

Довгий посміхнувся:

— Влада… Вона у нас добра, всенародна.

Прийшли сищики, доповіли, що барахло справді сховане в сараї, під дровами, все ціле, нічого не встиг продати.

…Коли Довгого вивели на вулицю, Костенко обняв стареньку, що плакала, пригорнув її до себе, і Степанова тоді вразила схожість їхніх облич: у них була однаково безнадійна скорбота і чітке розуміння того, що нікому, ніколи, нічого не дано змінити у цьому світі, — кому що відміряно, того не уникнути, хоч би як старався спокусити долю…

Зітхнувши, Костенко перегорнув паспорт Довгого, відкрив його портмоне, витяг звідти сотенну асигнацію й підштовхнув її старенькій мізинцем:

— Візьми, матусю… На перших порах, гляди, й вистачить, більше дати не можу, крадені…

Стара припала пошерхлими губами до його руки; він руки не відсмикнув, дивився кудись у куток темної кімнатки з долівкою, трухлявими стінами й обшарпаними, перехнябленими рамами; розруха й безвихідь…

Уже в машині сказав Степанову:

— Скільки б не кричали про боротьбу із злочинністю — з місця не зрушимо, поки владі угодно, щоб народ жив у злиднях…

Приятеля Степанова з «Пост» звали Джон Малроу…

Він уважно вислухав Костенка; записав щось на маленьких аркушиках потріпаного блокнотика, спитав, чи одержить його газета право «першої ночі», якщо він накопає серйозну інформацію у Штатах; Степанов одразу встряв у розмову: «Ми опублікуємо матеріал — якщо все піде так, як сподівається полковник, — одночасно, це по-джентльменськи».

Так і домовились.

…Непіднаглядне перехрещення доль людських, народжене зустрічами — запланованими й випадковими, — становить одну з основних загадок цивілізації. Найвища таємниця людства — записні книжки з номерами телефонів та адресами; коли б якийсь диктатор зміг віддати наказ (ще зможе, знайдеться такий!), що зобов’яже математиків обчислити на комп’ютерах таємничі лінії спільності, що об’єднують (чи, навпаки, роз’єднують) людей, які створюють ті чи інші державності, то картина вийде жахлива, бо стане ясно, що історія розвивається не за об’єктивними законами, а за принципом неконтрольованих випадковостей, підвладних лише вищій логіці Буття.

Джон Малроу починав журналістську роботу з того, що проводив дні й ночі в управлінні кримінальної поліції Нью-Йорка; йшов шістдесят восьмий рік, вибух ліворадикального руху в Грінвіч-Віллідж, чудовому районі величезного міста, де традиційно жили художники, артисти, письменники, студентство. Вибух цей співпав з в’єтнамською трагедією; на кожному розі продавалися майки й значки: «Я люблю Хо!», «Народ, що пригнічує інші народи, кує кайдани для самого себе»; добре продавалися лозунги Мао: «Імперіалізм — паперовий тигр»; «Гвинтівка породжує владу». Тут же під час нічних гулянок продавали маріхуану; раз по раз спалахувала білоока, некерована поножовщина; затримані проходили