Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

— Ви вмієте грати, як оперативник старої школи…

— Не люблю слово «оперативник»… Краще — «сищик», традиційно і в десятку.

— Вірите людям, Строїлов?

Капітан відкинувся на спинку стільця:

— Скоріш не вірю, ніж вірю.

— А от я, старий дурень, вірив.

— Ви не були сином репресованого, Владиславе Романовичу… А я це з дитячого будинку пам’ятаю… Не зі школи й не з університету, а саме з дитячого будинку… Постарайтесь мене зрозуміти.

— Зрозумів… Мені вірите?

— Так. Зате ви не дуже вірите мені.

— У чомусь — ні.

— Чому? Є на це підстави?

— Мабуть, що ні… Просто я звик до повсякчасних підніжок начальства… А ви мій начальник…

— Доказ вельми чуттєвий, — усміхнувся Строїлов. — Жіночний, я сказав би.

— У вас дитячий будинок, у мене досвід тридцятип’ятирічної роботи в системі: ми ж усі одне одного поїдом їмо, закладаємо, підставляємо… При генетично общинно-колективістській традиції на практиці ми злющі індивідуалісти, роз’єднані, як гієни: всі між собою вороги, горло готові перегризти з будь-якого приводу…

— Життя важке, Владиславе Романовичу… Буття визначає свідомість… У чергах люди навчилися ненавидіти одне одного, а найдужче тих, хто стоїть попереду…

— Напередодні навали Чінгісхана черг, як мені відомо, не було… Завоювали нас лише тому, що князі котили бочки один на одного… Князів немає, а в усьому іншому картина не змінилась… Гаразд, капітане, обмінялися думками, і — слава Богу… Кличте людей, незручно…

Строїлов підвівся, розчинив двері, запросив своїх співробітників, вибачився за те, що примусив їх чекати, й продовжив — начебто й не переривав наради, — повторивши ту ж саму фразу:

— Будь ласка, не сердьтеся, друзі… Які у кого міркування? Прошу…

— Товаришу капітан, — Костенко підвівся з підвіконня, — як з моєю пропозицією?

— З приводу того, щоб використати ваші зв’язки в Нью-Йорку? Інформація на Джозефа Дейвіда?

Навіщо він усе розкриває, подумав Костенко, не можна ж так усе вивалювати! А може, їхнє покоління по-новому будує комбінації? Але звідки в мені таке страшне, спопеляюче почуття недовіри до всіх?! Я ж нікому не вірю! Нікому! Ти віриш, заперечив він собі; ти, як і раніше, віриш, просто за ці дні тобі відкрилося багато такого, про що ти не знав, і ти злякався й тому гнешся від кожного виголошеного слова… Ти боїшся, признався він собі, що один з цих славних хлопців може бути зв’язаний з тим, хто розповість про нараду другові, а той — подрузі, а подруга — ще одній подрузі, і це дійде до Сорокіна: в нього хороші вуха й довгі руки, на нього працює Система, не хтось там.

Костенко мовчки кивнув, нічого не пояснюючи.

— По-моєму, цікава пропозиція, — сказав Строїлов, обводячи поглядом обличчя колег. — Ні у кого заперечень немає?

Наймолодший хлопець в джинсовому костюмі, який сидів біля дверей, спитав:

— Як саме полковник має намір використати американців?

Строїлов нарешті посміхнувся:

— Нам відповіли: «джерела інформації обговоренню не підлягають, розшифруванню — також»…

Костенко заново оглянув усіх, хто сидів у кімнатці Строїлова, відчуваючи незручність, що посмів не вірити їм, а тому — боятися; він хотів сказати щось цим хлопцям, як-не-як жива легенда: «давайте вип’ємо за тих, хто в МУРі[3], за тих, хто в МУРі, ніхто не п’є»; за нього саме й пили, йому й пісню цю присвятили, так принаймні запевняли старожили НТВ; але він нічого не сказав, тільки двері розчинив ривком, якось грубо, та в цій грубості було видно розгубленість.

Строїлов провів його поглядом, хотів був продовжити нараду, але, помітивши в очах сищиків благання, підвівся й побіг слідом за Костенком.

Він наздогнав його вже біля ліфта, узяв за лікоть:

— Коли я вас чимсь образив — пробачте, будь ласка…

— Та годі вам, — зітхнув Костенко. — Нічим ви мене не образили, просто дуже страшно старіти… Знаєте, як про це сказав де Голль?

— Звідки мені…

— Він сказав: «Старість — це велика корабельна аварія»…

Строїлов витяг із спідньої кишені конверт і простяг його Костенку:

— Що робити з цим?

Костенко розпечатав конверт, побачив дактилоскопію, довідки НТВ й картотеки: «Відбиток пальця належить Нальотову Дмитру Дмитровичу, клички — Паташон, Звір, Артист…

— Де зняли палець? — спитав Костенко, відчувши, як закалатало серце.

— А як ви думаєте?

— Наслідив у Варенова? Але ви ж до нього не входили…

— На одвірку дверей…

— До справи підшили?

— Ні. Чекаю ваших рекомендацій…

— Хто проводив експертизу?

— Галина Михайлівна.

— Народу було багато?

— Вона сама… її страхував один мій хлопчик.

— Вірите йому?

— Як собі.

— Можете дати цю дактилоскопію мені?

— Так.

— Розумієте, чим загрожує?

— Звичайно.

— Чому так легко йдете на це?

— Тому що мені вас дуже шкода…

— Як це розуміти?

— Розуміти це треба так, що покоління мого батька піде не зламаним, із стрижнем в душі, ми — діти свого часу, і час цей — новий, а от ви живете з розірваними серцями…

Костенко зітхнув:

— Послухайте, мені дуже неспокійно за вашого батечка… Завжди сам-один… Можете когось попросити — на цей тиждень хоча б — посидіти з ним?

— Кому він заважає?

— Сорокіну. Як і Федорова йому заважала… Чекісти сказали, що на процесі Сорокіна не було жодного свідка — лише документи, сторінки слідчих справ… Ні вашого батька, ні Зою Федорову, ні Лідію Русланову чомусь на процес не викликали — але ж вони вбивчі свідки… Якби вони виступили проти нього, він не дев’ять років мав би — йому дали саме дев’ять, Мишаня Яструб помилявся, — а всі п’ятнадцять… Ромашов зараз з’ясовує, хто відвів свідків… Скажете: «строк давності». А чи існує він — саме до таких злочинців?

…Степанов довго чортихався — «немає часу, Славику, не встигаємо»; потім нарешті погодився:

— Я подзвоню американським колегам звідси, під’їжджай, занудо.

— Знаєш, що таке «зануда»?

— Знаю, знаю, це та людина, яка детально, протягом півгодини відповідає на просте запитання «як справи?»…

…У редакції в Степанова було як у содомі і гоморрі: в невеличкій двокімнатній квартирі працювало дванадцять чоловік.

— Тут у нас і газета й журнал, — пояснив Степанов. — За радянськими стандартами треба тримати у штаті душ сімдесят, платити в середньому — яке словечко?! — по сто п’ятдесят, аби тільки зберегти рівність жебраків, а у нао працюють з ранку до ночі, зате одержують по-людськи.

— Посадять, — упевнено сказав Костенко. — Коли що зміниться нагорі — в одну ніч заберуть.

— Це у нас уміють, — погодився Степанов. — Тільки це будуть останні посадки нашої державності — реабілітуватиме нас державність якісно нова… Добре, сідай і жди, зараз приїде мій приятель, дуже серйозний американський газетяр, викладеш йому суть справи, але не хитруй і не секретничай, вони цього не розуміють.

— Слухай,