Читати книгу - "Сповідь"

А навіщо мені було їх писати? – відповім я, навіщо мені було позбавляти себе справжньої втіхи лише заради того, щоб розповісти іншим, чим я тішився? Що мені було до читачів, до публіки, до всього світу, коли я ширяв понад хмарами? Крім того, хіба я носив із собою папір і перо? Якби мені довелося турбуватися про все це, жодна думка не прийшла б мені до голови. Я не передбачаю своїх думок, вони приходять, коли їм заманеться, а не тоді, коли хочу я. Вони не приходять зовсім або ж їх приходить безліч, приголомшуючи мене своєю кількістю і силою. У той час я писав би по десять томів щодня. Але де знайти час, щоб записати їх? Зупиняючись, я думав лише про ситний обід, вирушаючи в дорогу – лише про те, щоб іти. Я відчував, що за дверима мене чекає новий рай, і думав лише про те, як його відшукати.

Ніколи ще я не відчував цього так ясно, як під час повернення, про яке тепер розповідаю. Йдучи до Парижа, я думав лише про те, що там робитиму. Я линув думками до своєї майбутньої кар’єри і здобував її на теренах слави; але кар’єра ця суперечила поклику мого серця, а живі істоти шкодили істотам уявним. Полковник Годар зі своїм племінником не вживалися з таким героєм, як я. Слава Богу, тепер я був позбавлений усіх цих перешкод і міг скільки завгодно блукати в країні химер, бо нічого, крім них, у мене не лишалося. І я так блукав у ній, що справді кілька разів збився з шляху. А втім, я й не хотів іти прямішим шляхом, оскільки я відчував, що в Ліоні мені доведеться зійти з неба на землю, і мені хотілося ніколи не приходити в це місто.

Одного разу, навмисно зійшовши з прямої дороги, щоб поглянути ближче на місцину, що здалася мені особливо мальовничою, я так нею замилувався і так далеко зайшов, що врешті-решт заблукав. Після кількох годин марних блукань, втомлений, знесилений з голоду і спраги, я зайшов до якогось селянина. Житло його було непоказним, але іншого поблизу не опинилося. Я думав, що тут, як в Женеві чи взагалі в Швейцарії, всі селяни у змозі надати гостинність. Я попросив селянина нагодувати мене за гроші. Він запропонував мені збираного молока і грубого ячмінного хліба, кажучи, що у нього немає нічого іншого. Я з насолодою випив молоко і з’їв хліб, але це не могло задовольнити людину, змучену голодом і втомлену. Цей селянин, не довіряючи мені, міг судити про правдивість моєї розповіді з мого апетиту. Сказавши мені, що, як видно, я порядний молодий хлопець і не викажу його, він, боязко озираючись, відкрив невеликий люк біля кухні, спустився в підвал і за кілька хвилин повернувся з чудовим хлібом з чистого пшеничного борошна, дуже заманливим, хоча й надрізаним, окостом і пляшкою вина, вигляд якої порадував мене більше, ніж усе решта. До цього було додано чималу смаженю, і я пообідав так добре, як може пообідати лише пішохід.

Коли я зібрався заплатити, селянина знову охопив страх і неспокій. Він не хотів брати з мене грошей, він відмовлявся від них з надзвичайним збентеженням. Найдивніше було те, що я ніяк не міг зрозуміти, чого саме він боявся. Нарешті він з тремтінням у голосі вимовив страшні слова про чиновника і доглядача погребів. Він пояснив мені, що ховає вино через акцизи, а хліб – через податки, і що він пропаде, якщо засумніваються в тому, що він помирає з голоду. Те, що він у зв’язку з цим розповів мені і про що я уявлення не мав, справило на мене незабутнє враження. Він заронив у мою душу сім’я тієї непримиренної ненависті, яка згодом виросла в моєму серці проти утисків, що їх зазнає нещасний народ, і проти його гнобителів. Цей селянин, хоча і небідний, не смів їсти заробленого в поті чола хліба і міг врятуватися від розорення, лише прикидаючись таким самим бідняком, як і його сусіди. Я вийшов з його будинку настільки ж обурений, наскільки й зворушений, сумуючи про долю цієї чудової країни, якій природа дала щедрі дари тільки для того, щоб зробити її здобиччю суспільних хижаків.

Ось єдиний цілком виразний спогад, що зберігся у мене про цю подорож. Я пам’ятаю лише, що, підходячи до Ліона, мені хотілося подовжити свій шлях, щоб поглянути на береги Ліньйона, оскільки серед романів, прочитаних мною разом з батьком, «Астрею»[61] не було забуто, і вона згадувалася мені найчастіше. Я попросив показати мені шлях у Форез. Із розмови з шинкаркою я дізнався, що це привабливе місце для робітників, бо там багато залізоробних заводів і виробляється чимало залізного товару. Ця похвала відразу охолодила мою романтичну цікавість, і я не визнав за потрібне розшукувати Діан і Сільвандрів серед ковалів. Добра жінка, що так гаряче підбадьорювала мене, напевно прийняла мене за слюсаря-підмайстра.

Я попрямував до Ліона не зовсім безцільно. Після прибуття туди я пішов у Шазот, до мадемуазель дю Шатле, подруги пані де Варенс, до якої вона давала мені листа, ще коли я йшов проводжати Ле Метра, тож я був з нею вже знайомий. Мадемуазель дю Шатле повідомила мене, що її подруга справді проїздила через Ліон, але їй невідомо, поїхала вона до П’ємонта чи в Савойю. Вона сказала, що, коли я захочу, вона напише їй, прохаючи дати про себе звістку, і що мені найкраще дочекатися її відповіді в Ліоні. Я погодився на цю пропозицію, але не зважився сказати мадемуазель дю Шатле, що мій спорожнілий гаманець не дозволить мені чекати надто довго. Мене утримав від такого зізнання не поганий прийом, навпаки, вона прийняла мене дуже ласкаво й поводилася як з рівнею, але це якраз і позбавило мене мужності відкрити їй своє справжнє становище і спуститися від ролі світської людини до ролі жалюгідного жебрака.

Мені здається, що я досить ясно бачу послідовність всього, що описую в цій книзі. Але пам’ятаю, що тоді ж таки я зробив ще одну подорож до Ліона, перебуваючи в такій самій скруті. Одна історія, яку не так-то просто розповісти, ніколи не дозволить мені