Читати книгу - "Напівзагублений"

один телефон. Мабуть, Ловчиня сидить десь між деревами ліворуч од мене. Ступаю в той бік кілька кроків. Тоді ще кілька. І ще. Шипіння тепер гучне, і я мав би вже бачити Ловчиню, тож я цілком певний, що вона невидима. Не помічаю жодних ознак табору. Нічого, крім того єдиного сліду від чобота.

Це перша бійчиня із загону нападників чи просто розвідниця? Якби вони планували напасти на табір, тут було б ціле море Ловців. Десятки, ба навіть сотні. І я тоді щось почув би.

Знову прислухаюся. Тільки один телефон. Тільки одна Ловчиня, нерухома й невидима.

Але ж вони завжди працюють парами, тож її партнерка мусить бути десь неподалік. І якщо вона розвідниця, то її партнерка, певно, шукає наш табір або вже навіть стежить за ним. Дуже сподіваюся, що Габріель не наштовхнеться на неї, вертаючись. Але з ним усе буде добре. Поодинці вони не нападають. Вони прийшли сюди, щоб стежити.

Я поволі відходжу від Ловчині, а відтак спускаюся далі в долину, прислухаючись, чи почую ще когось. Обходжу все довкола, але нічого більше не виявляю.

За півгодини я вже повертаюся в табір. Габріель разом з Ґрейторекс і Селією. Селія розібрала макет будівлі Ради, але поза тим у таборі все таке ж, як і було. Я здивований. Думав, вона вже пакуватиме речі, щоб забиратися звідси, або ритиме окопи завглибшки два метри.

Кажу Селії:

— Я знайшов одну. Ніякого табору не бачив. Думаю, їх там тільки двоє, вони все роблять дуже вправно й безшумно, не мають з собою нічого зайвого. Вони тут не для нападу.

— Якби вони були тут для нападу, то бій уже тривав би, — каже Селія. — Але невдовзі їх з’явиться більше. І ми не знаємо, чи довго вони вже тут вештаються і що встигли побачити.

Селія повертається до Ґрейторекс і запитує:

— Що думаєш?

Ґрейторекс відповідає:

— Ми патрулюємо щоранку і щовечора. Стажерки навчені реагувати на будь-який знак. Вони нічого не помічали. А якби розвідниці виявили нас хоча б кілька годин тому, ми всі були б уже мертві. Найімовірніше, вони з’явилися тут цього ранку, але вони відзвітують по телефону, і скоро тут буде більше Ловців.

— Нам треба звідси йти. Чи зможуть вони вирахувати, що ми задумали, побачивши оце все? — Селія показує на купу з подертого брезенту й уламків дерева.

— Вони зрозуміють, що ми щось замислили. Переберуть усі можливі варіанти та здогадаються, що ми готувалися до нападу. А збори Ради — найімовірніша мішень.

— І вони вирішать, що ми достатньо потужні для такого нападу?

— Вони не сумніватимуться, що ми достатньо відчайдушні.

Селія тре собі чоло.

— Ми тут нічого не вдіємо. Треба звідси забиратися. Усіх, крім бійців, негайно евакуювати в табір номер два. Даю на це п’ятнадцять хвилин. І закрити за ними розколину. Усі, хто мали брати участь у нападі, повинні бути готові вирушати в дорогу за моїм наказом. Але насамперед, — і Селія дивиться на мене, — мені потрібні ці дві Ловчині. Ґрейторекс, відправ своїх найкращих слідопитів. Нехай прочешуть усю місцевість. Треба вистежити та відлякати ту другу Ловчиню. Натане, а ти вирушай до першої і там чекай. Вони об’єднаються, відчувши загрозу. Ти повинен знешкодити їх обох. Ми не можемо тримати полонених; це для нас зайвий тягар. Якщо виявиш там більше Ловців, загін, готовий до нападу, негайно вертайся сюди, і ми всі звідси зникнемо.

Здається, це вперше Селія дала мені безпосередній наказ когось убити. Мені дуже дивно діставати такі накази.

— Ти готовий? — запитує Селія.

Я дивлюся їй в очі та відповідаю:

— Звичайно.

Я йду, не кажучи Габріелю жодного слова, навіть не глянувши на нього. А що мені казати? «Я миттю повернуся — мушу швиденько збігати й убити двох людей».

Хутко прямую до Ловчині, на виході з табору стаючи невидимим. Не замислююсь, добре чи лихе діло я мушу зробити, просто виконую своє завдання. Знаю тільки, що на мене там уже цілком може чекати сотня Ловців.

Уповільнюю ходу, наближаючись до пагорба, а тоді зупиняюсь і прислухаюся. Досі чути шипіння телефона. Мушу налагодити своє дихання. Більшість часу я сюди біг. Заспокоюю дихання, аж поки воно стає повільним, нечутним і розміреним. Потім я підходжу ближче до джерела шипіння. Ловчиня тиха й нерухома, можливо, вона спить. Я розмірковую, чи не вбити її відразу, але тоді вона стане видимою, а та друга Ловчиня мала б повернутися й попередити її, коли з’ясує, що їх переслідують бійці Альянсу.

Я вирішую зачекати. Уб’ю її, якщо вона почне рухатися.

Минає трохи часу, і я чую кроки в себе за спиною, але не певний, чи видима ця Ловчиня.

Видима! Жінка в чорному. Вона пробігає повз мене до своєї невидимої партнерки. Тоді зупиняється й каже:

— Флосс? Флосс, ти тут? Треба звідси йти.

Флосс стає видимою просто біля ніг своєї напарниці. Вона теж у чорному і сидить на землі, притулившись спиною до дерева.

Я навіть не встигаю нічого подумати, бо Феїрборн уже в моїй руці, і я стрибаю до них і перерізую горло тій, що стоїть. Я досі невидимий, і Флосс, мабуть, не може нічого зрозуміти; вона бачить лише кров і свою партнерку, яка вмирає, падаючи на землю. Але Флосс як Ловчиня автоматично реагує, витягаючи пістолет і стріляючи. Я штрикаю її ножем у шию. Вона знову стріляє, але куля чиркає мене по плечу, тоді вона намагається вдарити мене в лице, вкладаючи в цей удар усі залишки своєї сили, та я лише відчуваю, немовби мене легенько поплескали по щоці, а на мої руки бризкає її кров.

Я відпускаю її тіло, і воно падає на землю. Знаю, що вони не змогли б завдати мені шкоди, але мені наказано їх убити. Я так і зробив. І вони теж мене вбили б, не замислюючись ні на секунду. Вони — Ловчині, вороги. Але… Чорт, мені не треба зараз про це думати. Я мушу рухатися далі.

Я перевіряю їхні кишені. У Флосс знаходжу енергетичні батончики, телефон і бальзам для губ. У другої дівчини теж немає жодних інструкцій чи мап, тільки мобілка і записник. Здається, вона там позначала час і щось занотовувала, але мені ніколи розшифровувати ті слова. Мобілка заблокована, та я певний, що вона нею фотографувала. Кладу закривавлені телефони й записник собі в кишеню та прямую до табору.

Це були мої шістдесят п’ята і шістдесят шоста жертви. Я біжу, повторюючи ці цифри. Шістдесят п'ять і шістдесят шість. Якщо я називаю