Читати книгу - "Напівзагублений"

Ми сидимо з хвилину мовчки, поки я намагаюся це все перетравити. Але я розумію, чому вона сподобалася Аррану. Адель кмітлива і принадна. А ще вона Чорна відьма.

Я кажу:

— Ти ж знаєш, що вона Чорна. Якщо ви матимете дітей, вони будуть…

— Ми познайомилися лише кілька тижнів тому, коли ти був поранений. Ще зарано думати про сімейне життя!

— Ну, але ж ти розумієш, про що я, — усміхаюся йому я.

— Розумію. Можливо, в майбутньому в Альянсі з’явиться багато малих Напівкодових. Але, кажу ж тобі, ми тільки недавно зустрілися.

— Надіюся, ти з нею щасливий.

— Дякую. Таки щасливий.

Він сором’язливо всміхається та замовкає, і мені приємно бачити, який він ще невинний і милий, а тоді я усвідомлюю, що вони, певно, мене обговорювали. Я був предметом тривалих бесід.

— Ти вже, може, хочеш піти до неї? — запитую я.

— Ні, я хочу побути з тобою.

Щось у ньому є таке неповторно Арранове. Щось таке неквапливе, лагідне й затишне. Лагідність, якої більше ні в кому немає.

Через якийсь час він каже:

— У мене ще й досі є твій малюнок, на якому ми з тобою в лісі. Той, який ти вручив мені перед Даруванням.

Я пам’ятаю цей малюнок. Пам’ятаю, як малював його, як скручував у згорток, а потім клав Арранові на ліжко та схилявся, щоб поцілувати брата в чоло перед своїм відходом. Тільки зараз мені здається, що то був якийсь інший я.

— Ти й тепер малюєш? — запитує він.

— Давно вже не малював.

— А дарма.

— А ти й досі дивишся старі фільми?

— Був би радий. Коли це все скінчиться, я обов’язково просиджу всенький день перед телевізором. Влаштую марафон кінокомедій: Бастер Кітон і Чарлі Чаплін, старе добре кіно. Дуже таке люблю.

— Ти взагалі любиш кіно, — а я люблю бути з ним разом.

— Тужу за тими днями, — каже він.

І тут я вперше дещо усвідомлюю.

— А я — ні. Тобто це були чудові часи. І я люблю тебе, ти мій найкращий у світі брат, і мені подобалося жити разом з тобою, бабусею й Деборою. Але тепер я знаю, що весь той час за мною стежила Рада, а мій батько хотів зі мною бачитися, але не міг. А наша мати… Загалом, було багато поганих речей.

Він киває.

Я кажу:

— Знаю, тобі було нелегко. Але ти не змінився. І це чудово, що ти лишився таким самим. А от я змінився, і, якщо чесно, зі мною ставалися паскудні речі.

Він хитає головою.

— Ти навіть уявити собі цього не можеш, Арране. Чого тільки зі мною не траплялося. Я вже не той, хто дивився з тобою фільми. Хотів би залишатися ним, але… цього вже ніколи не буде. Ніколи. Я став інакшим. І повернути все те неможливо. Та я й цього не хочу.

— Розумію.

— Арране, того чотирнадцятирічного хлопця, яким я був, уже немає. Він зник. І не повернеться, — тут я відчуваю, що надто згустив барви, тому додаю: — Коли Альянс переможе. Коли все це закінчиться. Тоді я житиму собі спокійно біля річки.

— Я можу це уявити. А ти намалюй.

— Ага, було б добре. Я спробую.

У ліс

Два дні до нападу на будівлю Ради. Після сутички зі стажерками я ночую в лісі за межами табору. Габріель каже, що я не повинен на них зважати, не повинен тікати від них геть із табору. Він сподівається, що ці його слова мене роздратують і я таки залишуся; вони мене справді дратують, але не аж так сильно. Я роблю собі лігво з ожинових кущів, розпалюю маленьке вогнище, і Габріель ночує зі мною. Зранку ми рушаємо на пробіжку. Я відриваюся від нього вперед, а тоді повертаюся і якийсь час біжу поруч, але потім відхиляюся ліворуч або праворуч і набираю швидкості, щоб учергове повернутися. Габріель тим часом підтримує швидкий і розмірений темп. Згодом він уповільнюється, і я знову відриваюся, а тоді роблю коло, щоб несподівано підкрастися до нього зліва: отакі в нас забави.

Я спритно відбігаю, але не надто віддаляюся і знову петляю, повертаючись до Габріеля. Він здогадається, що я замислив, і сподіватиметься, мабуть, що я збіжу з високого пагорба, та знаючи, як я люблю блефувати, може й не клюнути, тож я вирішую вдатися до подвійного блефу. Біжу вгору схилом, очікуючи побачити його внизу праворуч од мене, але його там ще не видно. Я зупиняюся. У лісі спокійно й тихо.

Я теж спокійний. Куди він міг побігти? Можливо, він розгадав мої наміри та намагається піднятися вище за мене. Верхівку положистого пагорба затуляють дерева. Я дряпаюся вгору. Роззираюся, але Габріеля ніде не бачу. Довкола тихо. Протилежний схил пагорба подібний до того, яким я піднявся, і веде в долину. Я проходжу метрів тридцять у бік тієї долини, ладен уже розвертатися назад, аж раптом чую цей звук. Шипіння. Мобілка.

Завмираю на місці.

Знову прислухаюся.

Точно звук мобільного телефона. Ледь чутний. Метрів, мабуть, за двісті звідси.

Це можуть бути фейни, але я чомусь певен, що це не вони. Це Ловці.

Чорт!

І де ж той Габріель? От чорт.

Аж тут я відчуваю, як чиясь рука хапає мене за шию, а чиїсь пальці смикають за волосся, закидаючи мою голову назад. Я не відчуваю болю; я захищений, але опору не чиню. Знаю, що це Габріель, хоч і не бачу його. Типова його витівка.

Я не опираюся йому й кажу:

— Ловці. За двісті метрів звідси.

Він і далі мене тримає; мабуть, вагається, чи дурю я його.

— Ти переміг. Визнаю. Здаюся, — кажу я.

— Справді?

— Габріелю. Тихіше.

Він відпускає мене, і я падаю на землю, знаючи, що він зробить те саме. Дивлюся на нього, і він бачить, що я не жартую.

— Вертайся в табір. Попередь Селію. Я спробую з’ясувати, скільки їх там.

Він киває, але ще вагається.

— Думаєш, вони планують напасти на табір?

— Я не знаю. Іди. Будь обережний. Остерігайся, їх тут може бути й більше.

— Вони однаково невидимі.

— Вертайся тим самим шляхом, швидко. Дорогою я нічого не чув.

Він стискає мою руку, а відтак починає бігти вгору схилом, а тоді далі вниз, зникаючи з очей.

Я стаю невидимим і починаю спускатися нижче. Рухаюся поволі, намагаючись визначити, де вони є, прямую туди, звідки лунає шипіння, обстежуючи все довкола. Невдовзі я бачу слід. Слід від чобота. Це точно Ловці.

Проте я досі чую тільки