Читати книгу - "На інших вітрах"

Коли Олдер отямився, сонце висіло зовсім низько над землею — червона куля, оповита туманним серпанком, над західним берегом затоки. Сонце він бачив ясно, бачив і Сеппела, який сидів поруч з ним на землі і виглядав дуже втомленим і якимось сумним. Довга чорна тінь тягнулася від нього по кам'янистій землі серед інших таких же довгих тіней, що відкидалися скелями.

— Ну ось ти і прийшов в себе! — почув Олдер голос Онікса.

І тільки зараз усвідомив, що лежить на спині, а голова його покоїться у Онікса на колінах. Якийсь камінь боляче вп'явся йому в спину, і він сів, вибачившись за заподіяне занепокоєння; голова у нього ще крутилася.

Вони відразу пустилися в зворотний шлях, як тільки Олдер зміг стояти на ногах, тому що шлях був неблизький і було ясно, що швидко йти не зможе ні він, ні Сеппел. І вже пізно вночі вони дісталися нарешті до Човнової вулиці і розпрощалися з Сеппелом, стоячи в смузі світла, що падала з розкритих дверей сусідньої таверни. Сеппел весь час запитально дивився на Олдера, а на прощання сказав з нещасним виглядом:

— Я зробив, як ти просив.

— І я дуже тебе за це вдячний, — відповів Олдер і простягнув чарівникові свою праву руку, як це прийнято на Енладських островах. І через мить Сеппел невпевнено торкнувся його простягнутої руки, і вони розлучилися.

Олдер настільки втомився, що насилу переставляв ноги. Він все ще відчував у роті і в горлі той гострий, лякаючий запах земних надр, що струменів з пещери; здавалося, він надихався цих випарів і тому тепер став таким дивно легким, аж до запаморочення, якимось абсолютно порожнистим. Коли вони увійшли до палацу, Онікс заявив, що неодмінно проведе Олдера до самої спальні, але той сказав, що чудово дійде і сам, що з ним все в порядку і йому просто потрібно відпочити.

Коли він увійшов до своєї кімнати, Буксирчик радісно стрибнув йому назустріч.

— Ох, милий, тепер ти мені вже не потрібен, — сказав Олдер, нахиляючись, щоб погладити кошеня по пухнастій сірій спинці. Сльози з'явилися у нього на очах, але він вирішив, що це просто сльози втоми. Він ліг на ліжко, і кошеня тут же стрибнуло туди ж і згорнулося, муркаючи, у нього на плечі.

І Олдер заснув: чорним, тупим сном, абсолютно позбавленим сновидінь. У всякому разі, він жодного сну згадати не міг, і нічий голос не кликав його по імені, і не було ніякого пагорба, вкритого сухою травою, і тієї стіни з каменю — нічого не було.

Прогулюючись увечері, напередодні того дня, коли вони повинні були відплисти на південь, по палацових садах, Тенар відчувала неспокій і дивну важкість на серці. Їй не хотілося плисти на Рок, на цей Острів Мудреців і Чарівників («цих проклятих чаклунів!» — їй здалося, що вона почула знайомий каргадський вираз). Що їй там робити? Яка від неї там може бути користь? Їй хотілося додому, на Гонт, до Геда. У свій власний будинок, до своїх власних справ, до свого улюбленого чоловіка.

Вона свідомо віддалила себе від Лебаннена. Їй здавалося, що вона його втратила. Він тепер був з нею особливо ввічливим і привітним: не пробачив!

До чого ж все-таки чоловіки бояться жінок, думала Тенар, блукаючи серед кущів пізніх, все ще квітучих троянд. І не якоїсь однієї, а взагалі всіх жінок, особливо якщо вони говорять одне і те ж, працюють разом, заступаються одна за одну — в таких випадках чоловіки завжди бачать якусь змову, чаклунство, пастки і наміри…

Зрозуміло що вони в якійсь мірі мають рацію. Жінки — вони такі! Вони, схоже, готові зіграти роль і наступного покоління або, принаймні, визначити її, і для цього плетуть тонкі мережі, які чоловіки сприймають як пастки для себе або як кайдани у себе на руках. А коли жінки встановлюють з чоловіками складні духовні зв'язки, чоловіки сприймають це як рабство. Вона, Тенар, і Сесеракх дійсно уклали проти Лебаннена деякий союз і готові «зрадити» його, якщо він дійсно виявиться нічим, якщо він не виявить належної рішучості та незалежності. Якщо він складається всього лише з повітря і вогню і не має ні сили землі, ні терпіння і гнучкості водяних струменів…

Але Лебаннен не такий! Як, втім, не такою виявилася і Техану. Її неземна, крилата душа, що жила в дівчинці, все ще прагнула до Тенар, все ще чіплялася за неї, однак це буде тривати недовго: незабаром — і Тенар це чудово розуміла — Техану повинна буде її покинути. Від вогню до вогню.

Але якою виявилася ця Іріан, з якою незабаром піде Техану! Що, здавалося б, спільного у такої яскравої і настільки зухвалої істоти з якимось старим людським домом, який потребує прибирання і ремонту, з якимось старим п'яницею, який потребує догляду? Як взагалі сталося, що Іріан здатна розуміти подібні речі? Яке для неї, дракона, має значення те, що людина змушена завжди виконувати свій обов'язок, вступати в шлюб, народжувати дітей, нести своє земне ярмо?

Відчуваючи себе самотньою і непотрібною серед істот настільки високої і нелюдської долі, Тенар ще сильніше затужила по дому. І не просто по дому — по Гонтові. Ось чому б їй, скажімо, не вступить в дружні стосунки з Сесеракх? Хоч та й принцеса, але ж і сама вона, Тенар, колись була Верховною жрицею Гробниць Атуана. Зате Сесеракх не збирається нікуди летіти на чарівних крилах, вона душею і тілом абсолютно земна, справжня жінка. І до того ж розмовляє рідною мовою Тенар! Тенар старанно вчила дівчину ардичній мові, і її дуже радували швидкі успіхи Сесеракх. Вона тільки тепер усвідомила, що насправді найбільше задоволення для неї — просто поговорити каргадською, просто слухати і вимовляти слова, в яких для неї полягало все втрачене дитинство.

Коли Тенар вийшла на ту доріжку, що вела до рибних ставків під великими вербами, то побачила Олдера. З ним був якийсь маленький хлопчик, і вони розмовляли — тихо, серйозно. Тенар завжди була рада бачити Олдера. Вона шкодувала його за ту біль і страх, які йому постійно доводилося виносити, і поважала його за це неймовірне терпіння. Їй подобалося його чесне гарне обличчя, його сріблястий голос, що нагадував голос арфи, і його вимова. Що поганого,