Читати книгу - "На інших вітрах"

— Але я ж лише латальник! — здивувався Олдер. — Яка ж це могутність!

Онікс заперечливо махнув рукою, але, подивившись Олдерові в обличчя, нічого не сказав.

— Ти ж за рахунок цього живеш? — запитав Сеппел.

— Так. І колись це було сенсом мого життя. Але це в минулому.

— Можливо, твій дар ще повернеться до тебе, коли станеться те, що має статися, — незрозуміло сказав Сеппел. — Я не можу цього обіцяти. Але я спробую виправити те, що зможу, і для цього дещо візьму у тебе. Але зараз ми всі йдемо в темряві, по невідомій дорозі… Коли нарешті настане світанок, ми можливо зрозуміємо де знаходимося, а можливо і ні. Ну так що, якщо я врятую тебе від твоїх снів за ТАКУ ціну, ти теж будеш мені вдячний?

— О так! — вигукнув Олдер. — Хіба можна порівнювати ту крихітну користь, яку приносить людям мій дар, зі страшним злом, яке може принести моє незнання? Якщо ти позбавиш мене від страху, який володіє мною постійно, від страху, що я можу створити велике зло, я буду нескінченно дякувати тобі до кінця свого життя.

Сеппел глибоко зітхнув.

— Мені завжди говорили, що у арф з Таона дуже чистий звук, — сказав він. І подивився на Онікса. — Але невже Рок зовсім не заперечує? — Це питання він поставив вже своїм колишнім, трохи глузливим тоном.

Онікс похитав головою, але обличчя його знову спохмурніло.

— В такому разі, - Сеппел знову звернувся до Олдера, — ми попрямуємо до печери поблизу Ауруна. Сьогодні ж вночі.

— Але чому саме туди? — запитав Онікс.

— Тому що Олдерові буде допомагати не я, а сама Земля. Аурун — священне місце, сповнене могутності. Просто жителі Хавнора давно забули про це і користуються печерами тільки для того, щоб їх оскверняти.

Перш ніж вони пішли за Сеппелом вниз, Онікс відвів Олдера вбік і сказав:

— Тобі зовсім не обов'язково йти туди, Олдер, і піддавати себе невідомим випробуванням. Я думав, що Сеппелу можна повністю довіряти, але тепер я зовсім в цьому не впевнений.

— Ну, а я довірюся йому, — промовив Олдер. Він розумів, які сумніви терзають Онікса, однак він давно вже вирішив, що піде на що завгодно, аби тільки позбутися від страху перед можливістю зробити непоправне. Кожен раз, коли його уві сні тягло до тієї кам'яної стіни, він відчував, як ЩОСЬ намагається, використовуючи його, проникнути зі світу мертвих у світ живих, але розумів, що ВОНО зможе це зробити, тільки якщо він, Олдер, буде прислухатися до голосів мертвих, які волають до нього. І кожен раз, коли він чув ці голоси, він ставав слабішим і йому було все важче опиратися їх поклику.

Отже, троє чоловіків, проробивши досить довгий шлях по вулицях міста, спекотного літнього дня вийшли нарешті на простір полів і пагорбів, які ступенями спускалися до затоки. Тут були досить бідні землі: болотисті низини між пагорбами та вузькі смужки орної землі на кам'янистих схилах. Міська стіна висохлої кладки на південній околиці була дуже старою; великі камені для її будівництва брали, мабуть, прямо на схилах найближчих пагорбів. Поблизу не було видно ні передмість, ні села, лише вдалині виднілося кілька розрізнених селянських господарств.

Путівець був просто огидним. Звиваючись, дорога піднімалася на найближчий пагорб і з його вершини різко повертала на схід, до інших, ще вищих горбів. Піднявшись на вершину першого пагорба, мандрівники побачили, що на північ, скільки сягало око, розкинулася в золотистому серпанку столиця, а дорога насправді утворювала тут перехрестя, точніше, цілий лабіринт піших стежок найрізноманітнішої ширини. Вони пішли точно на схід, і раптово перед ними відкрилася величезна тріщина в землі, чорний провал шириною футів двадцять, а то й більше. Тріщина ця лежала точнісінько поперек їх стежки.

Було схоже, що гребінь скелі, який трохи виступав з землі в цьому місці, був переламаний або вивихнутий під час якогось землетрусу, та так ніколи і не затягнувся як слід. Промені післяполуденного сонця, що висвітлювали край тріщини, дозволяли побачити кам'яну поверхню її внутрішніх стін, які майже вертикально йшли вниз; а трохи глибше була видна вже тільки темрява.

До південного схилу пагорба, в долині, притулилася сиром'ятня, і дубильщики шкір явно з давніх пір занадилися зносити сюди відходи свого виробництва і скидати їх в цю тріщину, нітрохи не переймаючись наслідками, так що навколо все було буквально завалене обривками смердючої напівобробленої шкіри і просякнуте запахами гниття і сечі. І ще якийсь запах доносився з глибин тріщини, варто було зазирнути за її край. Холодний, гострий, землистий, запах цей змусив Олдера відскочити назад.

— О, як це сумно! Який сором! — голосно вигукнув Сеппел, з огидою дивлячись на купи смердючого сміття і поблискуючий вдалині дах сиром'ятні. Вираз обличчя у нього при цьому був, треба сказати, вельми дивний. Але вже через кілька хвиль він заговорив з Олдером як завжди ласкаво і м'яко:

— Ця печера, або розколина, називається Аурун. На Пальні вона відома з давніх часів і позначена навіть на найдавніших картах. У нас її називають також Губи Паор. Колись, коли перші люди прийшли сюди із заходу, печера говорила з людьми. Але це було дуже давно. І люди з тих пір змінилися. Вона ж залишилася такою, якою і була. І тут ти зможеш нарешті зняти з себе свою непідйомну ношу, якщо хочеш саме цього.

— Що я повинен зробити? — просто запитав Олдер.

І Сеппел підвів його до південного кінця величезної тріщини, де вона звужувалася і гострими зморшками заходила прямо в скельну породу. Він велів Олдерові лягти долілиць і вдивлятися в темні глибини, обережно витягаючись і ніби проникаючи всередину печери, опускаючись все нижче, все далі від світла дня.

— Тримайся за землю, пригорнись до неї, - сказав чарівник. — Це єдине, що може тобі допомогти. Навіть якщо вона ворухнеться, не бійся і тримайся за неї.

Олдер ліг на землю, вдивляючись у темряву вузького кам'яного колодязя печери. Він відчував, як штовхають і колють його в груди і стегна камені. А потім почув, як Сеппел заспівав щось високим голосом, і зрозумів лише, що це Мова Творення. Він відчував тепло сонячних променів у себе на плечах і чув трупний запах гнилих шкір, що доносився з тріщини і від дубильні. Потім печера немов глибоко зітхнула, і від різкого запаху земних надр у Олдера перехопило подих і почала крутитися голова, і пітьма немов кинулася вгору, йому назустріч, а земля під ним