Читати книгу - "Фундація та Імперія"

class="p1">Корабель сів. Він мовчки спостерігав, як відчиняється шлюз. Звідти вийшли четверо людей, обережні та нашорошені. Троє чоловіків, дуже різні – старий, молодий і якийсь худорлявий із гачкуватим носом. І жінка, яка поводилася невимушено. Він забрав руку від своєї чорної бороди і зробив крок назустріч.

Універсальним жестом він продемонстрував свої мирні настрої – простягнув обидві руки, піднявши вгору грубі, мозолясті долоні.

Молодший чоловік зробив два кроки і повторив цей жест.

– Я прийшов із миром!

У нього був дивний акцент, але слова були зрозумілі й привітні. Лі Сентер схвильовано відповів їм:

– Мир вам! Ласкаво просимо. Будьте нашими гостями. Вам нічого не бракуватиме – ні їжі, ні питва.

Йому повільно відповіли:

– Ми вдячні вам за доброту, і коли повернемося до свого світу, матимемо лише хороші слова про вас.

Дивна відповідь, але добра. Чоловіки, які трималися позаду нього, усміхнулися, а з навколишніх будівель вийшли жінки.

У своєму будинку Сентер витягнув зі схованки скриньку із дзеркальними стінками і запропонував гостям довгі, пухкі сигари, які тримав для урочистих подій. Перед жінкою він трохи завагався. Вона сіла між чоловіками. Незнайомці, вочевидь, дозволяли таке нахабство, і не вбачали у ньому нічого дивного. Він холодно простягнув їй скриньку.

Усміхнувшись, вона взяла одну сигару і з насолодою затягнулася ароматним димом. Лі Сентер змусив себе стримати обурення.

Поки не принесли страви, точилася незграбна ввічлива розмова про сільське господарство на Тренторі.

Старий прибулець поцікавився у нього:

– А як щодо гідропоніки? Я певен, що для такого світу, як Трентор, вирощування рослин без ґрунту було б чудовим варіантом.

Сентер повільно похитав головою. Він почувався невпевнено. Свої знання він отримав із книжок, які не завжди розумів.

– Ви маєте на увазі штучне використання хімікатів, чи не так? Ні, не на Тренторі. Для гідропоніки потрібен індустріальний світ – наприклад, розвинена хімічна промисловість. А під час війни або стихійного лиха, коли промисловість зруйнована, люди змушені голодувати. Та й не всі рослини можна виростити штучно. Деякі втрачають свою харчову цінність. Ґрунт значно дешевший, кращий і завжди надійний.

– І вам вистачає продовольства?

– Вистачає, хоч, можливо, наша їжа дещо одноманітна. У нас є свійська птиця, що несе яйця, і тварини, які дають молоко, але м’ясо ми отримуємо від торгівлі з чужинцями.

– Торгівля. – Молодик, здавалося, раптом зацікавився. – То ви торгуєте? І що ж ви продаєте на експорт?

– Метал, – пролунала коротка відповідь. – Гляньте навколо. У нас його вдосталь і він готовий на продаж. Із Неотрентора до нас прилітають на кораблях, збирають метал на певній території, розчищаючи нам місце для господарства, і залишають нам за це м’ясо, консервовані фрукти, харчові концентрати, сільськогосподарські машини тощо. Вони забирають метал, і це вигідно для нас обох.

Гості пригощалися хлібом, сиром та овочевим рагу, яке було неймовірно смачним. І вже після десерту із заморожених фруктів, єдиної імпортної страви в меню, прибульці вперше продемонстрували, що вони прилетіли не просто погостювати. Юнак дістав мапу Трентора.

Лі Сентер спокійно вивчив її, послухав і серйозно сказав:

– Територія Університету – недоторканна. Ми, фермери, нічого там не вирощуємо. Ми навіть не ходимо туди, коли заманеться. Це одна з небагатьох реліквій іншої епохи, яку ми зберегли непорушною.

– Ми шукаємо знання. Ми нічого не потривожимо. У вас у заручниках буде наш корабель. – Це запропонував старий – чомусь нетерпляче і гарячково.

– Тоді я зможу вас провести, – сказав Сентер.

Тієї ночі чужинці спали, а Сентер відправив повідомлення на Неотрентор.

24. Новонавернений

Коли вони увійшли до просторих будівель Університету, слабке життя, яке ще тліло на Тренторі, тут зникло, мов вода у висохлому струмку. Навколо панувала урочиста й самотня тиша.

Прибульці з Фундації нічого не знали про вир днів і ночей кривавої Руїни, коли лише Університет залишився недоторканим. Вони нічого не знали про час, що почався після занепаду імператорської влади, коли бліді й недосвідчені студенти, не маючи нічого, крім зброї та мужності, сформували добровольчу армію для захисту головної наукової святині Галактики. Вони нічого не знали про семиденний бій і укладення перемир’я, за умовою якого Університет залишився вільним – і це тоді, коли тупіт чобіт Ґілмера та його вояків було чути навіть в імператорському палаці під час його короткого правління.

Уперше прийшовши сюди, вони, чужинці з Фундації, лише відчули, що в новому й енергійному світі, який поставав зі спустошеного і старого, це місце було скромною і вишуканою музейною пам’яткою стародавньої величі.

Певним чином вони були тут непроханими гостями. Ця порожнеча, що панувала навколо, відтручувала їх. Здавалося, що наукова атмосфера досі собі існує і гнівається на будь-яке порушення спокою.

Зовні маленькі розміри бібліотеки були оманливими – під землею вона збільшувалася до велетенських розмірів, прихищаючи тишу та мрії. Еблінг Міс зупинився перед дверима приймальні, навколо яких були намальовані фрески.

Він прошепотів, бо не міг наважитися розмовляти тут голосно:

– Здається, ми щойно пройшли каталоги. Я лишуся тут.

Його лоб почервонів, а руки тремтіли.

– Не турбуйте мене, Торане. Ви приноситимете мені їжу?

– Все, що скажете. Ми все робитимемо, щоб вам допомогти. Ви хочете, щоб ми працювали з вами?

– Ні, я мушу бути сам…

– Гадаю, ви знайдете те, що треба.

І Еблінг Міс зі спокійною впевненістю відповів:

– Я знаю, що знайду!

Вперше за весь час подружнього життя Торан і Бейта почали «налагоджувати спільний побут». Щоправда, цей побут був трохи дивним. Вони жили посеред розкошів у напрочуд скромних умовах. Їжу вони отримували здебільшого з ферми Лі Сентера, розраховуючися за неї маленькими атомними пристроями, що є на кораблі будь-якого торгівця.

Магніфіко навчився користуватися проектором у читальній залі бібліотеки і так захопився пригодницькими та любовними романами, що зовсім забув про їжу та сон, майже як Еблінг Міс.

Щодо самого Еблінга, він із головою пірнув у книжки. Він наполіг, щоб йому принесли гамак, і повісив його у читальній залі психологічної літератури. Його обличчя змарніло, мова втратила притаманну їй енергійність, а улюблені лайки щезли, як булька на воді. Часом він ледь упізнавав Торана або Бейту.

Він ставав колишнім Місом лише коли Магніфіко приносив йому їжу і сидів поруч не одну годину, спостерігаючи із якимось незрозумілим захопленням, як вже немолодий психолог розв’язував безкінечні рівняння, дивився за перехресними посиланнями безліч зафільмованих книжок і, напруживши всі свої розумові сили, вперто рухався до мети, яку бачив лише сам.

Торан натрапив на Бейту у затемненій кімнаті і покликав її:

– Бейто!

Бейта винувато відгукнулася:

– Так? Я тобі потрібна, Торі?

– Звичайно, потрібна. Навіщо, заради космосу, ти там сидиш? Ти поводишся дивно,