Читати книгу - "Фундація та Імперія"

що відбувалося з іншими в кімнаті. Торан та Міс мляво й безпорадно притислися до стіни, але вона недовго дивилася на них. Її увагу привернули принц, що у дивній позі лежав біля столу, і Коммасон, який несамовито стогнав, роззявивши рота, з якого текла слина.

Коммасон сіпнувся і закричав щось безглузде, коли Магніфіко зробив крок до нього.

Тоді він скочив до інших і звільнив їх.

Торан рвонув до землевласника і розлючено схопив його за шию.

– Ти підеш із нами! Ти будеш нашою гарантією, що ми потрапимо на свій корабель.

Через дві години на корабельній кухні Бейта поставила на стіл незграбний домашній пиріг, і Магніфіко святкував повернення до космосу, велично ігноруючи всі правила поведінки за столом.

– Смачно, Магніфіко?

– Ням-ням!

– Магніфіко?

– Так, міледі.

– Що це ти грав?

Блазень зіщулився.

– Я… я не хочу про це говорити. Візіосонор справляє найглибший вплив на нервову систему. Колись я вивчив цю мелодію, але це недобрий твір, не призначений для вашої невинної душі, міледі.

– О, годі, Магніфіко. Я не така вже й невинна, не треба мені лестити. Я бачила те саме, що й вони?

– Сподіваюся, що ні. Я грав це лише для них. Якщо ви щось бачили, то лише краєчок картини, та й то віддалік.

– Мені й цього було досить. Ти знаєш, що принц втратив через тебе свідомість?

Магніфіко похмуро відповів, прожовуючи великий шмат пирога:

– Я його вбив, міледі.

– Що? – вона ледь не вдавилася.

– Він був мертвий, коли я спинився, інакше я грав би ще. До Коммасона мені було байдуже. Найгірше, чим він нам загрожував, були смерть або тортури. Але цей принц, міледі, дивився на вас розпусно і… – йому сперло подих від обурення та тривоги.

Бейта відчула, як у неї в голові заснували дивні думки і суворо їх стримала.

– Магніфіко, в тебе лицарська душа.

– О, міледі. – Він нахилив свій червоний ніс до пирога, але не став їсти.

Еблінг Міс втупився в ілюмінатор. Трентор був поруч, загрозливо засліплюючи своїм металевим полиском. Торан теж стояв біля ілюмінатора.

Із глухим розпачем у голосі він вимовив:

– Даремно ми сюди прилетіли, Еблінгу. Люди Мула випереджають нас.

Еблінг Міс потер лоба рукою, що наче всохлася, втративши колишню огрядність. І щось розгублено промурмотів.

Торан був роздратований.

– Кажу вам, ці люди вже знають, що Фундація загинула. Кажу вам…

– Га? – Міс спантеличено підвів голову. Потім м’яко поклав свою руку на зап’ястя Торана, абсолютно не тямлячи, що той говорить. – Торане… я дивився на Трентор. Знаєте… В мене дуже дивне відчуття… відтоді, як ми прибули на Трентор. Це якийсь поклик, рушійна сила, яка штовхає і штовхає мене зсередини. Торане, я зможу це зробити; я впевнений, що зможу. Мені все напрочуд зрозуміло – я ще ніколи не мав такого ясного розуму.

Торан подивився на нього і знизав плечима. Ці слова анітрохи його не переконали.

Він нерішуче сказав:

– Місе?

– Так.

– Ви не помітили корабель, що спускався на Неотрентор, коли ми відлітали?

Міс хвильку подумав.

– Ні.

– А я помітив. Можливо, мені й здалося, але це міг бути той філійський корабель.

– Той, що з капітаном Прітчером на борту?

– Лише космосу відомо, хто там на борту. Інформація Магніфіко… Вони стежили за нами тут, Місе…

Еблінг Міс не сказав ні слова.

Торан стривожено запитав:

– Із вами щось трапилося? Вам зле?

Очі Міса були задумливими, світлими і дивними. Він знову не відповів.

23. Руїни Трентора

Знайти якийсь об’єкт у великому світі Трентора – справжня проблема, найбільша в усій Галактиці. Тут не існує материків або океанів, які можна помітити з відстані тисячі миль. Немає річок, озер та островів, що проглядали би крізь проміжки між хмарами.

Цей світ у металевій оболонці означає (насправді, колись означав) одне величезне місто, тому з космосу будь-який чужинець здатен був розрізнити лише старий імператорський палац. «Бейта» облетіла планету майже на висоті аеромобіля, сподіваючися натрапити на потрібне місце. Від полярних областей, крижані шапки яких похмуро свідчили про те, що прилади контролю за погодою чи зламалися, чи вже нікому не потрібні, вони рушили на південь. Вряди-годи вони звіряли (або намагалися це зробити) побачене із застарілою мапою, яку отримали на Неотренторі.

Але коли вони підлетіли до палацу, відразу його впізнали. Шпарина в металевій оболонці планети становила п’ятдесят миль. Незвична зелень розрослася на сотні квадратних миль, оточуючи могутню та величну резиденцію давніх імператорів.

«Бейта» ширяла у небі, повільно вивчаючи місцевість. Орієнтирами на ній були лише довжелезні шосе – довгі прямі стрілки на мапі і гладенькі та блискучі стрічки, що тягнулися внизу.

Місцину, позначену на мапі як територію Університету, вони вирахували за координатами. Корабель сів на рівну ділянку, що колись, мабуть, була жвавою злітно-посадковою смугою.

І лише коли вони занурилися у металевий хаос, те, що здавалося гладеньким і гарним згори, перетворилося на розтрощені та покручені уламки, які залишила Руїна. Шпилі були зруйновані, колись гладенькі стіни знищені та заляпані кров’ю, і на мить вони побачили ділянку оголеної землі – десь завдовжки із кількасот акрів – темну та розорану.

Лі Сентер спокійно чекав, доки корабель приземлиться. Це був незнайомий корабель, не із Неотрентора, і подумки він полегшено зітхнув. Незнайомі кораблі та незрозумілі вчинки людей із зовнішнього космосу могли означати, що короткі дні миру добігають кінця і повертаються колишні бундючні часи битв та смертей. Сентер був лідером групи і мав справу зі старими книжками, з яких довідався про минуле. І йому не хотілося, щоб воно повернулося.

Збігло заледве десять хвилин, доки корабель сів на землю, але за цей час перед його очима промайнув не один спогад. Спершу згадалася велика ферма з часів його дитинства, що запам’яталася йому великою кількістю зайнятих людей. Потім було переселення молодих сімей на нові землі. Тоді йому було десять років; він був лише дитиною, розгубленою та переляканою дитиною. Далі в пам’яті виринули згадки про те, як потрібно було прибирати з землі величезні металеві плити і відсувати їх убік, орати оголений ґрунт, підживлювати і вносити добрива, одні будівлі зрівняти із землею, а з інших зробити придатні до життя помешкання.

Достигав урожай, який потрібно було збирати, зав’язувалися мирні стосунки із сусідніми фермами…

Життя налагоджувалося, самоврядування приносило свої скромні плоди. Постало нове покоління загартованої молоді, яка зросла на землі. То був незабутній день, коли його обрали лідером, тоді він вперше від свого вісімнадцятиріччя не став голитися і невдовзі викохав бороду лідера.

А тепер Галактика знову загрожує напасти і покласти край цій недовгій ідилії…