Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Заспокойтеся, містере Фаулер.

— Що він іще може накоїти, Хене? Скільки бомб і мертвих дітей можна видобути з однієї коробки «Діолактону»?

— Ви згодні допомогти нам, містере Фаулер?

— Він безоглядно вдирається в чуже життя, і люди гинуть через його дурість. Шкода, що ваші не підстрелили його на річці, коли він плив з Нам-Діня. Скільки людей було б урятовано.

— Я згоден з вами, містере Фаулер. Його треба вгамувати. У мене ось що на думці. — Хтось обережно кашлянув за дверима, потім сплюнув. — Ви не могли б його запросити сьогодні повечеряти у «В’є мулен»? Між пів на дев’яту й пів на десяту.

— Що це дасть?..

— Ми поговорили б з ним по дорозі, — сказав Хен.

— А якщо він буде зайнятий?

— Мабуть, краще буде, коли ви попросите його зайти до вас, припустімо, о пів на сьому. В цей час він буде вільний і неодмінно прийде. Якщо він згодиться повечеряти з вами, підійдіть до вікна з книжкою, ніби вам у кімнаті не видно.

— Чому саме у «В’є мулен»?

— Цей ресторан коло мосту Дакоу; гадаю, ми там зможемо знайти місцинку, щоб спокійно поговорити з ним.

— Що ви з ним зробите?

— Ви ж не хочете цього знати, містере Фаулер. Але обіцяю вам: ми поведемося з ним так делікатно, наскільки дозволять обставини. — Невидимі Хенові друзі завовтузилися за стіною, мов пацюки. — Ви зробите це для нас, містере Фаулер?

— Не знаю, — сказав я. — Не знаю.

— Рано чи пізно, — сказав Хен, і я згадав слова капітана Труєна, сказані в курильні опіуму, — людина мусить стати на чий-небудь бік. Якщо вона хоче лишитися людиною.

2

Я залишив у місії записку, в якій просив Пайла зайти до мене, а потім пішов у «Континенталь» випити. Уламки прибрали; пожежна команда полила площу водою. Тоді я й гадки не мав про те, яке значення матиме кожний мій крок, кожна хвилина. У мене навіть промайнула думка, чи не просидіти в барі весь вечір, щоб уникнути призначеного побачення. Але потім я подумав, що, можливо, мені вдасться налякати Пайла, змусити його припинити свою діяльність, попередивши, що йому загрожує небезпека, хоч яка б вона була. Я допив пиво і пішов додому, а вдома в мене виникла надія, що Пайл не прийде. Я спробував читати, але на полиці не було нічого, що могло б захопити мою уяву. Мене, напевне, заспокоїла б люлька, та нікому було її приготувати. Я мимоволі дослухався і нарешті почув звуки ходи. Хтось постукав. Я відчинив двері: то був Домінгес.

— Чого вам, Домінгесе? — спитав я.

Він здивовано глянув на мене.

— Мені? — І подивився на свого годинника.— Я завжди приходжу в цей час. Телеграми готові?

— Пробачте... Зовсім забув. Ні, не готові.

— А репортаж про бомби? Невже ви нічого не напишете?

— Прошу вас, Домінгесе, складіть телеграму самі. Не знаю, що зі мною... Я був там, і мене, мабуть, усе це трохи приголомшило. Мені важко думати про сьогоднішній випадок мовою телеграм.— Я ляснув москіта, що дзижчав у мене над вухом, і помітив, як Домінгес інстинктивно здригнувся.— Не хвилюйтесь, я його не вбив.

Домінгес болісно усміхнувся. Йому важко було пояснити свою огиду до вбивства; зрештою, він був християнин, один із тих, хто навчився в Нерона перетворювати людські тіла на смолоскипи[65].

— Може, я чим-небудь можу вам допомогти? — спитав Домінгес.

Він не пив, не їв м’яса, не вбивав. Я заздрив лагідності його душі.

— Ні, Домінгесе. Залиште мене сьогодні самого.

Я спостерігав у вікно, як він переходив вулицю Катіна. Якраз навпроти мого вікна зупинився біля тротуару рикша. Домінгес хотів найняти його, але той заперечливо похитав головою. Очевидно, чекав клієнта, який зайшов в одну з крамниць, бо на цьому розі вулиці стоянки рикш не було. Поглянувши на годинник, я здивувався, що чекаю на Пайла не більш як десять хвилин, і коли Пайл постукав, я усвідомив, що не чув його ходи.

— Прошу.

Але, як завжди, перший увійшов собака.

— Я зрадів, одержавши вашу записку, Томасе. Вранці мені здалося, що ви на мене розгнівались.

— Можливо, що й розгнівався. Видовище було не з приємних.

— Ви тепер знаєте так багато, що вам можна розповісти ще дещо. Сьогодні я бачив генерала Тхе.

— Бачили його? Хіба він у Сайгоні? Певне, приїхав подивитися, що накоїла його бомба.

— Тільки це між нами, Томасе. Я повівся з ним дуже суворо.

Він говорив, наче капітан шкільної команди, який довідався, що один з його хлопців порушив правила гри. І все ж я запитав його з якоюсь надією:

— Ви порвали з ним?

— Я сказав йому, що коли він дозволить собі ще одну таку необдуману диверсію, то ми з ним не будемо більше мати ніяких справ.

— Значить, ви з ним ще не порвали, Пайле?

Я роздратовано відштовхнув собаку, який обнюхував мої ноги.

— Я не міг... Сидіти, Герцог... Кінець кінцем, він наша єдина надія, коли говорити про майбутнє. Якщо з нашою допомогою він прийде до влади, ми зможемо спиратися на нього.

— Скільки ж людей має загинути, перше ніж ви зрозумієте?..

Та я усвідомлював, що даремно говорю про це.

— Що зрозуміємо, Томасе?

— Що в політиці не буває такої речі, як вдячність.

— Принаймні вони не будуть ненавидіти нас, як ненавидять французів.

— Ви певні цього? Іноді ми відчуваємо щось схоже на любов до наших ворогів і ненавидимо наших друзів.

— Ви міркуєте, як типовий європеєць, Томасе. Ці люди не такі вже й складні.

— І це все, чого ви навчилися за кілька місяців? Скоро ви будете називати їх дітьми.

— Звичайно... з певного погляду.

— Покажіть мені хоч одну дитину, в якій усе було б просто. Замолоду ми являємо собою заплутаний клубок, в якому важко розібратися. І, тільки старіючи, стаємо простішими.

Але