Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я підвівся і, розсунувши портьєру, пройшов у спальню. Мені нічого там не було потрібно — просто хотілося хоч на хвилинку втекти від мовчання, що сиділо в кріслі. Книжки з малюнками знову лежали на полиці. Між баночками з косметикою Фуонг засунула телеграму для мене: якесь повідомлення з редакції в Лондоні. Я не мав охоти читати її. Все було так, як і до появи Пайла. Кімнати не міняються, прикраси стоять там, де їх поставлено, тільки серце старіє.
Я повернувся до вітальні, і Віго підніс до губів склянку.
— Мені нічого вам сказати, — мовив я. — Анічогісінько.
— Тоді я піду, — сказав він. — Гадаю, що більше не буду вас турбувати.
Біля дверей він обернувся, ніби йому не хотілося позбавитись надії — своєї чи моєї.
— Дивно, що ви того вечора пішли дивитися такий фільм. Ніяк не подумав би, що вам подобаються історичні фільми. Що ви дивилися? «Робіна Гуда»?
— Здається, «Скарамуш». Треба було згаяти час і розвіятись.
— Розвіятись?
— У кожного з нас, Віго, є свої неприємності, — стримано пояснив я.
Коли Віго пішов, мені лишалося чекати ще цілу годину, доки повернеться Фуонг — єдина жива душа для мене. Незрозуміло, чому прихід Віго так схвилював мене. У мене було таке почуття, наче якийсь поет приніс на суд свої вірші, а я необережно знищив їх. Сам я не маю покликання,— не можна ж газетну роботу серйозно вважати за покликання, — але я здатний розглядіти покликання в іншій людині. Тепер, коли Віго пішов, щоб здати в архів незакінчену слідчу справу, я шкодував, що мені забракло мужності гукнути його назад і сказати: «Ви не помилились. Я бачив Пайла того вечора, коли його вбили».
Розділ другий
1
По дорозі до набережної Мітхо назустріч мені трапилося кілька карет швидкої допомоги, що їхали від Шолона в напрямку площі Гарньє. З виразу облич перехожих можна було бачити, з якою швидкістю поширюються чутки: на вулицях усі очі зверталися до тих, хто, як і я, їхав від площі Гарньє, з надією довідатися, що сталось. Але коли я в’їжджав у Шолон, то вже випередив поголос: там спокійно займалися своїми справами, ніщо не порушувало ритму буденного життя, — люди ще нічого не знали.
Я розшукав склад містера Чжоу і піднявся сходами в його квартиру. Там ніщо не змінилося. Кішка і собака ганялись одне за одним — з підлоги на картонні коробки, звідти на валізу, — мов шахові коні, що ніяк не можуть зіткнутися в єдиноборстві. На підлозі повзала мала дитина, а двоє дідів, як і тоді, грали в маджонг. Не було тільки молоді. Ледве я переступив поріг, як одна з жінок узялася наливати мені чай. Стара сиділа на ліжку і розглядала свої ноги.
— Можна бачити мосьє Хена? — спитав я і заперечливо похитав головою, відмовляючись од чаю: не мав ніякої охоти знову розпочинати безконечну церемонію з цим гірким пійлом.
— Il faut absolumenf que je vois M. Heng[63].
Здавалося, неможливо пояснити їм, як багато це для мене важить, але, очевидно, їх занепокоїло те, що я так різко відмовився від чаю. А може, у мене, як і в Пайла, на черевиках була кров. У всякому разі, після хвилинного вагання одна з жінок провела мене вниз, а потім по двох людних вулицях, завішаних вивісками, і залишила коло входу в приміщення, яке на Пайловій батьківщині назвали б «похоронним салоном». Приміщення було застановлене кам’яними урнами, що в них деякі китайці зберігають прах своїх покійників.
— Де мосьє Хен? — спитав я старого китайця, що стояв у дверях. — Мосьє Хен.
Навряд чи можна було знайти відповідніше місце, щоб гідно завершити сьогоднішній день, який почався з огляду плантаторової еротичної колекції і тривав серед трупів на площі. Хтось обізвався з приміщення, китаєць посторонився і пропустив мене всередину.
Сам Хен люб’язно зустрів мене і провів у маленьку внутрішню кімнатку з чорними різьбленими стільцями, які стоять попід стінами в кожній китайській вітальні — незручні, непривітні. Але я відчув, що цього разу на стільцях сиділи, тому що на столику стояло п’ять маленьких чайних чашечок, дві з них були ще не допиті.
— Я перервав ваше засідання, — сказав я.
— Ділова розмова,— ухильно мовив містер Хен.— Не дуже важлива. Я завжди радий вас бачити, містере Фаулер.
— Я прийшов до вас з площі Гарньє, — сказав я.
— Так я й подумав...
— Отже, ви чули...
— Мені подзвонили по телефону. Сказали, що мені краще якийсь час триматися якнайдалі від складу містера Чжоу. Поліція сьогодні буде дуже активна.
— Але ж ви не маєте до цього ніякого відношення.
— Поліція повинна знайти винуватця.
— Це знову Пайлова робота, — сказав я.
— Авжеж.
— Це страшний злочин.
— Генерал Тхе такий невитриманий...
— А пластмаса — небезпечна іграшка для хлопчаків з Бостона. Хто Пайлів хазяїн, Хене?
— В мене склалося таке враження, що містер Пайл в основному діє на власний розсуд.
— Хто ж він? УСС?[64]
— Суть не в початкових літерах.
— Що мені робити, Хене? Його треба вгамувати.
— Напишіть правду. Чи це неможливо?
— Моя газета не цікавиться генералом Тхе. Вона цікавиться такими людьми, як ви, Хене.
— А ви справді хочете вгамувати Пайла, містере Фаулер?
— Якби ви тільки його бачили. Він стояв там і говорив, що все це — жахливе непорозуміння, що там мав відбутися парад. Він сказав, що, перше ніж іти до посланника, йому треба почистити черевики.
— Звичайно, ви могли б розповісти про все, що знаєте, поліції.
— Її теж не цікавить генерал Тхе. Та й хіба вони посміють зачепити американця? Він користується дипломатичною недоторканністю. Закінчив Гарвардський
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.