Читати книгу - "Кінь Перуна"

таке? Ой, певно ні! І він, Юхим, зумів би призвати до одвіту кривдника, коли б не наказ Морени. Якому мусив коритися... Залишалося лише втішатися, що Богиня зуміє поквитатися з приблудою і за Юхимову кривду... А може, вона ще віддасть парубка у його руки, і тоді він сам натішиться вволю його стражданнями, перш ніж перегризе ненависне горло...

Що ж до Найди, то і він плекав у душі почуття не менш гарячі і такі ж милі. Тому, коли Юхим заговорив до нього, побачивши на роздоріжжі камінь,  парубок аж здригнувся. І не одразу второпав про що йдеться.

– Га?

– Кажу, скільки разів уже доводиться тут проїздити. І самому, і з валкою... А так і не відаю, що на цьому камені написано.

– То було прочитати, – неуважно відбуркнув Найда, продовжуючи думати про своє.

– Кому? – Юхим аж коня притримав. – Що я, їдучи по крам, маю з собою ченців возити? А серед смердів чи воїв багато грамотіїв? І кому воно тут написано?

Найда хмикнув.

– Як дуже хочеш, то можу прочитати. Отець Онуфрій вчив мене трохи.

– Справді? – зрадів Юхим. – Прочитай, чоловіче! Так мені кортить знати, аж пече, як скабка у п’ятці.  Ти не думай, я заплачу... – додав виймаючи з-за пазухи тугий капшук. Бо був щиро переконаний, що читання справа вельми важка і навіть шкідлива. Тож ніхто задарма очей псувати не стане. В кожному разі, ченці перш ніж написати яку цидулку чи прочитати, завше вимагали оплати. І то немалої...

– Та нехай вже, – погодився не надто охоче Найда, що хоч і справді знав літери, читав не так вже й вправно (з мечем виходило значно краще) і зістрибнув з коня. Підійшов ближче до кам’яної плити, відгорнув рукою бруд та сміття, що з роками насипалося і задубіло зверху, та й заходився читати. Старанно вимовляючи кожен склад.

– «На-пи-ра-во пі-де-еш, жи-ти-тя у ти-ра-ти-иш. На-лі-во ру-ши-иш, ко-ня по-зи-бу-де-еш-ся». Ось, що тут написано – зітхнув так, наче віз дров перерубав і витер тильним боком долоні спітніле чоло.

– Ов-в-ва, – розвів руками Юхим. – Та ми весь час отим правим боком і їздимо. То ж шлях на Холм. І жодного разу нічого не трапилося. Ну, якось ведмідь вискочив, Василя Хмару пом’яв... Але і тоді ніхто не загинув... І нащо б то я брехав? Добре, що подорожні, як правило, читати не вміють. А то б лише сміялися...

– Се древній камінь, – вступився за напис Найда. – А хто його відає, що тоді було? Може, й чигало якесь страховидло на подорожнього, а камінь його застерігав... Все ж краще коня позбутися, ніж життя.

– Ну, тепер нам якраз ліворуч, – осміхнувся Юхим. – Так що невдовзі матимемо нагоду пересвідчитися, наскільки це вірно. Але, може, спершу пополуднуємо? Хто зна, як далі буде? А що, коли й справді доведеться пішки? То краще вже на ситий шлунок. І на плечах менший тягар двигати доведеться... Ти як, пристаєш?

– І яким шляхом ми до замку добиратимемося? – скористався з нагоди Найда, що давно вже хотів довідатися про це, та все якось не заходила мова.

– Тухольським... Або що?

– Спитав просто.

– Ну, яким би не їхали, а у замок до Морени я тебе запроваджу. Можеш не сумніватися...

– Я й не турбуюся, – щиро відказав парубок, довідавшись, що Тухлі не обмине.

Оскільки супроти підполуденка Найда не перечив, то Юхим зняв із нав’юченої пари переметні суми, розсідлав свого коня, стриножив усіх і пустив пастися. Те ж вчинив з четвертим і парубок. Позаяк це Юхим начебто наймав Найду, то й про їжу він поклопотався. І ось на придорожньому камені, застеленому попоною, з’явилася біла паляниця, вудженина, ведмежа шинка, бринза, квашена капуста і куманець вина.

Чоловіки повсідалися навпроти. Ковтнули по черзі з куманця, а тоді заходилися наминати, що кому більше смакувало.

Страва щезала, вино теж. Сонце припікало...

Відвернувши голову вбік, аби глянути за кіньми, Юхим простягнув руку за куманцем і несподівано зіштовхнувся з рукою Найди. Він хотів було засміятися, і звести усе на жарт, та зустрівшись поглядом з парубком, аж поперхнувся шматком паляниці. Помовчав трохи, а тоді кахикнув і звернувся до супутника.

– Знаєш що, голубе, – почав поволі і спокійно. – Нас ще чекає далека дорога й не сказав би, що безпечна. І мені не хочеться постійно думати, що ти в будь-яку мить можеш встромити мені ножа в плечі. Або не подати руки, коли я зірвуся зі стежини в прірву.

– Я теж про це мислив.

– То що ж нам робити?

Найда здвигнув плечима... Помовчали трохи.

– Ось що я пропоную, – озвався через якусь хвилю Юхим. – Нам треба відвести душу. Дати вихід взаємній ненависті.

– Добре було б... – погодився ратник. – Але як?

– А давай поб’ємося? Без зброї і усіляких чародійських штучок... Га? Одними кулаками? Ти воїн, парубок спритний, і мене – силою не обділили... Що скажеш?

Найда мовчки став розперезуватися.

– Е ні, – стримав його Юхим. – Так не годиться... Спершу мусимо присягнути, що переможець не скористається перевагами і не вб’є іншого, коли той знепритомніє.

Найда мусив визнати слушність міркування Юхима.

– Чим же ж клястися будемо?

– А найдорожчим...

– Гм, – парубок на мить замислився. – Що ж, клянуся що не вб’ю тебе тепер, або нехай мені не буде суджено більше ніколи обійняти Руженку.

Юхим примружився.

– Х-хе! Як не дивно, але і я поклянуся тим же ж... Я вже навіть уявляю, як вона пищить в моїх руках...

Мовив, і покотився у траву від дужого стусана в зуби, в який Найда одразу вклав усю силу і лють. Іншому, може, вже більше і не треба було б, але Юхим навіть в людській подобі зберігав звірячу витривалість і живучість. Він лиш струсонув головою та повільно підвівся.

– Ну, голубе, – прохрипів загрозливо. – Якщо я спершу збирався лиш кількома штовханцями обійтися, то тепер ти в мене кров’ю вмиєшся...

– Балачки, балачки, – пирхнув парубок. – А на землі поки що ти лежав, а не я. Ну, підходь! Чого тупцяєш, як стриножений?

Юхим сплюнув рожеву слину і посунув на парубка, ладен роздерти.

Найда був спритнішим, а Юхим дужчим. Так вони й гамселили один одного. І якщо коваль міг зачепити парубка лиш раз на п’ять