Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

На тлі загальної зневіри в переможному для СРСР завершенні війни, що ширилася країною разом із просуванням німецьких військ, основним мотивом поведінки партійної номенклатури стало прагнення вижити самим та врятувати свої сім’ї. Приміром, лише в Дніпропетровській області з 15 серпня до 4 жовтня 1941 р. за негідну поведінку з партії виключили 336 осіб, серед яких були відповідальні співробітники обкому, міськкомів і райкомів КП(б)У, директори заводів і голови колгоспів, завідувачі відділів облвиконкому та ін.

Загалом 95 000 членів партії самовільно залишили територію республіки й виїхали як біженці. Траплялися випадки, коли партійно-господарський актив першим залишав населені пункти, яким загрожувала окупація, намагаючись вивезти свої сім’ї й майно. Серед тих 150 000 комуністів, які зосталися на окупованій території, менш ніж третина — лише близько 40 000 — була залишена для ведення підпільної чи партизанської боротьби. Решта — переважно рядові комуністи — або не змогла, або не захотіла залишити свої домівки. У багатьох випадках колишні комуністичні функціонери брали найактивнішу участь в організації окупаційної влади.

Більш ефективно й організовано діяли радянські каральні органи. Підрозділи народних комісаріатів державної безпеки (НКДБ) та внутрішніх справ (НКВС) виявилися єдиними структурами, які в сум’ятті перших днів війни зберігали повну дієздатність. Водночас організаційна будова апарату держбезпеки, реформована в розрахунку на ведення наступальної війни, не відповідала умовам, у яких довелося діяти в 1941 р. Уже 20 липня 1941 р. НКДБ та НКВС були об’єднані в єдиний Наркомат внутрішніх справ СРСР під керівництвом Л. Берії. Цей наркомат, окрім центрального та місцевих апаратів, мав у своєму підпорядкуванні внутрішні та прикордонні війська (загальною чисельністю 154 000 осіб), а також контррозвідувальні відділи у військах.

З перших днів війни перед радянським партійно-державним апаратом постало завдання передусім утримати керованість країни, зупинити паніку й побороти дефетизм. Лише частина населення, насамперед міська комсомольська молодь, з початком війни виявляла щирий «радянський патріотизм». Інші сприймали крах сталінського режиму з полегшенням. Найбільш поширеними такі настрої були на Західній Україні, де радість від звільнення з «панської неволі» швидко змінилася на неприховану ворожість до влади рад.

Позицію більшості населення інших регіонів України на початку війни можна схарактеризувати швидше як вичікувальну. Невдоволення владою виливалося там частіше в різні форми пасивного опору: від зриву евакуаційних заходів до дезертирства. Зрідка виникали масові заворушення на ґрунті продовольчих труднощів. Розлючений натовп у таких випадках зазвичай обмежувався биттям вікон у партійних і державних установах та побиттям партійних і державних функціонерів. Учасниками подібних протестів здебільшого були жінки. Не маючи чим годувати своїх дітей, психічно виснажені невизначеністю й страхом за своїх рідних, мобілізованих до війська, вони готові були йти на вчинки, про які ще за кілька місяців до війни не могли й подумати.

Історичні джерела зафіксували також численні випадки прихильної зустрічі окупантів, навіть у великих містах, зокрема в Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Вінниці, Херсоні, Дніпропетровську. Досить поширеною була думка, що гіршого життя, ніж радянське, не може бути за будь-якої влади. Певна частина населення сподівалася й на покращення свого становища. Подібні настрої живилися спогадами про «цивілізованих німців» часів кайзерівської окупації.

Показником лояльності населення до радянського режиму став також хід мобілізації, оголошеної указом Президії Верховної Ради СРСР, датованим 22 червня 1941 р. Мобілізація була практично зірвана в Західній Україні. У перші тижні війни загалом успішно вона проходила в центрі та на сході республіки. Тільки в якості добровольців лави Червоної армії поповнило близько 200 000 громадян. Однак після того, як стали очевидними масштаби військової катастрофи, якої зазнала Червона армія на початковому етапі війни, мобілізаційні заходи стикалися з дедалі більшими труднощами. Приміром, у найбільш віддаленому від фронту Харківському військовому окрузі станом на 23 жовтня 1941 р. на призовні пункти з’явилося лише 43 % призовників. Частими були втечі мобілізованих під час їх транспортування до військових частин. Загалом за неопублікованими даними Комісії з історії Великої Вітчизняної війни, зібраними в повоєнний час, на окупованій території через дезертирство, халатність військкоматів, зміну лінії фронту та з інших причин залишилося близько 5 600 000 військовозобов’язаних. З них на території України 2 000 000 — 3 000 000 осіб.

Не кращою була ситуація в армії. За даними НКВС СРСР, протягом другої половини 1941 р. на фронті й у тилу частинами з охорони військового тилу було затримано близько 685 000 осіб, запідозрених у дезертирстві. Понад 10 000 із них були розстріляні чи повішені за вироками військових трибуналів чи постановами особливих відділів (3321 особа — перед строєм). Масові здачі в полон та дезертирство, особливо характерні для військовослужбовців, чиї домівки опинилися на окупованій території, руйнували військову структуру й підривали довіру до армії з боку політичного керівництва країни. 316 липня 1941 р. в армії був відновлений інститут військових комісарів. Його основним призначенням був політичний контроль за діями командирів.

Намагаючись виправити ситуацію, владні структури СРСР вдавалися до застосування жорстоких репресивних заходів як в армії, так і в тилу. Уже 22 червня 1941 р. місцеві підрозділи НКДБ одержали директиву, яка зокрема передбачала негайний арешт усього «контрреволюційного й шпигунського елементу».

Утримувати під контролем ситуацію в тилових районах органам держбезпеки допомагали «винищувальні батальйони» — нерегулярні збройні формування, створені для «винищення на місці панікерів, провокаторів, ворожих десантів, шпигунів і диверсантів». Формування цих підрозділів було започатковане урядовою постановою «Про заходи з боротьби з парашутними десантами та диверсантами противника в прифронтовій смузі» від 24 червня 1941 р. Батальйони організовували спеціальні оперативні групи при республіканських та обласних управліннях НКВС. Командний склад затверджували на засіданнях бюро райкомів партії. Особовий склад цих підрозділів набирали з комуністів, комсомольців та радянських службовців. Чисельність винищувального батальйону коливалася від 150 до 250 бійців. На початку війни на території 17 областей України діяло 657 винищувальних батальйонів загальною чисельністю близько 160 000 бійців.

23 червня 1941 р. був виданий наказ НКВС СРСР про евакуацію тюрем західних областей СРСР. Оскільки швидке просування військ супротивника та проблеми з транспортом ускладнювали виконання цього завдання в повному обсязі, було ухвалене рішення про знищення в’язнів, засуджених за «контрреволюційні злочини». Інші категорії арештантів були або переміщені до тюрем і таборів тилових районів, або звільнені відповідно до указу Верховної Ради СРСР від 12 липня 1941 р., за яким позбавляли покарання