Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
З огляду на зміну політичної ситуації наприкінці 1944 — початку 1945 рр. польсько-українське протистояння в Галичині помітно згасало, хоча й далі фіксували поодинокі його спалахи. Зрештою, із масовим виселенням поляків із Західної України, яке почалося восени 1944 р., аківці втратили соціальну базу, і їх існування на цих землях уже стало політично недоцільним.
Проте польсько-українська війна не завершилася з припиненням протистояння в Галичині та на Волині, не зупинило її навіть закінчення Другої світової війни в 1945 р. Протистояння тривало ще два роки — до 1947-го — на південно-східних землях відновленої Польщі, які в термінології українського національного руху називалися Закерзонням. Причиною продовження бойових дій були спроби польської влади остаточно позбутися тут присутності українців.
Протягом першої половини 1945 р. основним супротивником українського підпілля були польські повстанці, які взимку-навесні цього року провели кілька акцій знищення українських сіл, серед яких найвідомішою є ліквідація Павлокоми З березня. Жорстока відповідь УПА, у рамках якої було знищено окремі населенні пункти, які вважали опорними для польського підпілля, припинила хвилю антиукраїнського терору й поклала початок новому переговорному процесу. Учасниками перемовин із польського боку були місцеві командири підпілля, але вони мали конкретний результат. Спочатку було досягнуто перемир’я, а згодом навіть домовлено про проведення спільних акцій, найвідомішою з яких став наступ українських і польських повстанців на місто Грубешів у травні 1946 р.
Після успіху цих домовленостей головним супротивником українського підпілля стала польська комуністична держава та її збройні формування, які з вересня 1945 р. здійснювали примусове виселення українців із Закерзоння до УРСР. Відділи УПА атаками на військові гарнізони та переселенські пункти зуміли зірвати заплановані темпи переселення. Тому влада відповіла масштабною операцією «Вісла», у рамках якої з південно-східних земель повоєнної Польщі було депортовано понад 140 000 українців, яких розселили на колишніх німецьких територіях на північному заході Польщі. Паралельно тривала військова операція з метою ліквідації українського підпілля. Унаслідок неї підпіллю було завдано серйозного удару, і врешті його подальше існування на землях, де вже не було українців, не мало сенсу, тому керівництво визвольного руху ухвалило рішення про припинення боротьби на цій території. Таким чином, акція «Вісла» стала завершальним акордом Другої польсько-української війни.
Заручники системи: радянська влада й українське суспільство під час війни
(Іван Патриляк, Сергій Громенко)
Українці й влада: криза довіри
(І. Патриляк)
Початок війни українське суспільство зустріло фізично виснаженим, деморалізованим та дезорієнтованим. Перепис 1937 р. зафіксував скорочення чисельності населення УРСР майже на 2 %, причому чоловіче населення зменшилося більш ніж на 6 %. З приєднанням нових територій загальна чисельність жителів УРСР зросла на 8 800 000 осіб, але навряд чи досягла до середини 1941 р. офіційної цифри 41 600 000 осіб.
Кульбіти радянської зовнішньої політики, кардинальні зміни в пропагандистській риториці щодо оцінки можливих ворогів у війні, що насувалася, дезорієнтували більшість населення. Німецьке вторгнення стало несподіванкою не лише для пересічних громадян, а й для комуністичного партійно-державного апарату. Ще більшим шоком були катастрофічні поразки на фронті в перші дні війни та безлад у тилу, що запанував у прифронтових районах.
Радянська бюрократія, яка не звикла до прийняття самостійних рішень, була розгублена й деморалізована. Директивний лист Ради народних комісарів (РНК) СРСР і ЦК ВКП(б) компартійно-радянським органам прифронтових районів про перебудову роботи на воєнний лад з’явився лише на 8-й день війни. Ставка Головного командування Збройних сил СРСР — надзвичайний орган вищого військового управління, створений 23 червня 1941 р., — тривалий час фактично залишалася без керівництва через відмову Й. Сталіна очолити цей орган. Радянський диктатор мірою усвідомлення причин та масштабів катастрофи, якої зазнала Червона армія в перші дні війни, втрачав психічну рівновагу й навіть на певний час усунувся від безпосереднього керівництва державою. Зі своїм першим зверненням до радянського народу Й. Сталін виступив лише на 12-й день війни — 3 липня 1941 р.
Природною реакцією радянської владної верхівки на екстремальні умови війни стало подальше посилення централізації. 30 червня 1941 р. рішенням Президії Верховної Ради СРСР, ЦК ВКП(б) і РНК СРСР було оформлене створення Державного комітету оборони СРСР (ДКО) — надзвичайного вищого органа державного управління, який зосередив у своїх руках усю повноту влади в державі в питаннях, пов’язаних з обороною. Постанови ДКО мали силу законів воєнного часу. Його розпорядженням повинні були підкорятися всі радянські державні, військові й партійні органи.
ДКО здійснював свої повноваження через апарат РНК СРСР та ЦК ВКП(б), місцеві партійні й радянські органи, міські комітети оборони, а також через своїх уповноважених, якими зазвичай були секретарі місцевих крайових та обласних комітетів ВКП(б). Вищим виконавчим органом ДКО з оперативно-стратегічного керівництва збройною боротьбою була Ставка Головного командування (з 8 серпня 1941 р. — Ставка Верховного головнокомандування Збройних сил СРСР).
Очолив ДКО Й. Сталін, який у період війни формалізував свій повний контроль над функціонуванням усіх органів цивільної та військової влади в країні. Окрім посад генерального секретаря ЦК ВКП(б), голови РНК СРСР та голови ДКО, Й. Сталін узяв на себе також виконання обов’язків народного комісара оборони СРСР (з 19 липня 1941 р.), голови Ставки Верховного командування (з 10 липня 1941 р.) та верховного головнокомандувача Збройними силами СРСР (з 8 серпня 1941 р.).
Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про воєнний стан» від 22 червня 1941 р., у місцевостях, де було оголошено воєнний стан (до них належала й Українська РСР), функції органів державної влади в галузі оборони, забезпечення громадського порядку й державної безпеки були передані військовим радам фронтів, армій, військових округів, а за відсутності військових рад — вищому командуванню військових з’єднань. У містах, які опинялися в безпосередній близькості від фронту, створювали міські комітети оборони, до складу яких входили перші секретарі організацій ВКП(б), голови місцевих рад, представники армії та органів держбезпеки.
Поряд із військовими продовжували діяти центральні та місцеві цивільні органи влади. Однак чисельність апарату партійних, державних, господарських і громадських організацій була суттєво скорочена. Звільнених унаслідок скорочення людей відправляли до дієвої армії, різних допоміжних формувань, залучали до здійснення воєнно-мобілізаційних заходів в економіці. Центральні владні органи — ЦК КП(б)У, РНК УРСР, Президія Верховної Ради УРСР, наркомати — кілька разів змінювали місце розташування, пересуваючись із Києва на схід: до Харкова, а потім до Ворошиловграда (Луганська). З витісненням з України радянських військ у липні 1942 р. урядові установи та апарат ЦК КП(б)У виїхали на територію РРФСР.
Основними
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій», після закриття браузера.