Читати книгу - "Королівський убивця"

допомогла б йому піднятись і прийняти тягар королювання. Жінка, що прийшла б до його ліжка, плачучи, щоб він обійняв її та заспокоїв, дозволила б йому впевнитися, що він чоловік і спроможний бути королем. Витримка й самовладання Кеттрікен змусили його засумніватися у власних силах. Зненацька я збагнув, що мій принц був людиною. І це не потішало.

— Ви мусите принаймні вийти й поговорити з ними, — насмілився я.

— І що я маю їм сказати? «Доброго полювання»? Ні. Але ти йди, хлопче. Йди, придивляйся і принеси мені потім звістку, що відбувалося. Йди вже. І зачини за собою двері. Я не хочу нікого бачити, доки ти не повернешся зі своєю звісткою.

Я повернувся і зробив, що велено. Вийшовши з Великої зали і спускаючись переходом у двір, я зустрів Регала. Він рідко піднімався так рано і мав такий вигляд, наче не з власної волі встав цього ранку. Був одягнений і причесаний зі звичною старанністю, але бракувало дрібних деталей: сережки, вміло зав’язаної та скріпленої шпилькою на шиї шовкової хустинки, а єдиною прикрасою був перстень-сикгнет. Волосся, хоч і причесане, не було напахченим і накучерявленим. А очі покривала мережа червоних жилок. Він нетямився від злості. Коли я проходив повз нього, він ухопив мене й шарпнув, щоб повернути до себе обличчям. Принаймні мав такий намір. Я не опирався, але злегка розслабив м’язи. На мої радість і здивування, він не міг зрушити мене з місця. Виблискуючи очима, Регал сам повернувся до мене і зрозумів: щоб глянути мені в очі, мусить трохи задерти голову. Я підріс і набрав ваги. Я знав про це, але ніколи не розраховував на такий чудовий побічний наслідок. Перш ніж мої губи склалися в посмішку, я її стримав, але в моїх очах вона, мабуть, з’явилася. Він різко мене відштовхнув, і цього разу я дозволив зрушити мене. Трішки.

— Де Веріті? — гаркнув він.

— Мій принце? — перепитав я, наче не розуміючи, чого він хоче.

— Де мій брат? Ця його пришелепувата дружина… — Він замовк, придушуючи свій гнів. — Де буває мій брат у цю пору дня? — нарешті вдалося вимовити йому.

Я не брехав:

— Інколи він іде зранку до своєї вежі. Або, можливо, снідає. Або купається, — припустив я.

— Непутящий байстрюк, — прогнав мене Регал і повернувся, щоб поспішити до вежі. Я сподівався, що підйом високими сходами стане для нього розвагою. Тільки-но він зник мені з очей, я кинувся бігцем, щоб не згаяти дорогоцінний виграний час.

Опинившись у дворі, я миттю зрозумів, що розлютило Регала. Кеттрікен стояла на сидінні візка, а всі голови були повернуті до неї. Вона мала на собі те саме вбрання, що й минулої ночі. При денному світлі я міг розгледіти краплі крові на рукаві її білої хутряної шубки, а ще більшу пляму — на холоші пурпурових штанів. Була в чоботах і шапочці, готова до верхової їзди. При поясі висів меч. Я відчував дедалі сильніший неспокій. Як вона могла? Я роздивлявся, намагаючись прислухатися, що вона казала. Усі обличчя були повернуті в її бік, очі широко розплющені. Я опинився у дворі в мить повної тиші. Здавалося, що кожен чоловік і кожна жінка затамували віддих, очікуючи подальших слів. Коли ж вони пролунали, були промовлені негучним і спокійним голосом, але така тиша панувала в натовпі, що її чистий голос розносився у холодному повітрі.

— Кажу вам, це не полювання, — серйозно повторила Кеттрікен. — Відкладіть свої радість і гордість. Зніміть із себе найменшу прикрасу, будь-яку відзнаку. Хай опанують ваші серця повага та розуміння того, що ми робимо.

Акцент її мови все ще мав присмак гір, але холодна частина моєї свідомості зауважила, як старанно дібране було кожне слово, як виважена кожна фраза.

— Ми йдемо не полювати, — повторила вона. — Йдемо повертати собі втрачене. Йдемо покласти край стражданням тих, кого вкрали у нас червоні кораблі. Це червоні кораблі відібрали душі перекованих, зоставивши їхні тіла, щоб мучити нас. А все-таки ті, проти кого ми сьогодні станемо, — це люди Шести герцогств. Наші люди.

— Мої солдати, прошу вас, щоб жодна випущена сьогодні стріла, жоден удар не несли нічого іншого, крім чистої смерті. Я знаю, що ви достатньо вмілі для цього. Ми всі доста настраждалися. Нехай кожна сьогоднішня смерть буде настільки швидкою і милосердною, наскільки це можливо, заради нас усіх. Стискаймо зуби й усуваймо заразу з такими ж рішучістю і жалем, як відтинаємо від тіла скалічену кінцівку. Бо саме це ми й робимо. Це не помста, мій народе, а операція, після якої настає зцілення. А тепер робіть те, що я сказала.

Кілька хвилин вона стояла нерухомо й дивилася на нас усіх. Люди заворушилися, наче вві сні. Мисливці здіймали пір’я, стрічки, відзнаки й коштовності зі свого одягу й віддавали їх пажам. Настрій радості та гордості розвіявся. Вона змусила їх відкинути цей щит, а натомість задуматися над тим, що вони збираються робити. Бо насправді це нікого не тішило. Усі напружено очікували, що ще вона скаже. Кеттрікен зберігала цілковитий спокій та мовчання, доки всі очі знову не повернулися до неї. Коли ж побачила, що стала центром загальної уваги, заговорила знову.

— Добре, — тихо похвалила вона нас. — А тепер пильно слухайте моїх слів. Я хочу мати кінні ноші чи вози… що вважатимуть за найкраще стайничі. Не віддамо жодного тіла наших людей на поживу лисам чи на розкльовування воронам. Їх буде привезено сюди, записано імена, якщо вони відомі, і приготоване кострище, як на честь полеглих у битві. Якщо родини відомі й живуть поблизу, запросимо їх на жалобну тризну. Тим же, хто мешкає далеко, пошлемо звістку й віддамо почесті, належні тим, хто втратив рідних, як вояків у битві.

Не витирала сліз, і вони вільно текли їй щоками. Виблискували у світлі зимового ранку, немов діаманти. Її голос посилився, коли вона звернулася до іншої групи:

— Мої кухарі та челядники! Поставте всі столи у Великій залі та наготуйте погребову учту. А в Меншій залі поставте воду, зілля й чисту одіж, аби ми могли приготувати тіла наших людей до спалення. А всі інші облиште свої звичні обов’язки. Наносіть дров і викладіть кострище. Повернувшись, спалимо наших полеглих і оплачемо їх.

Вона обвела присутніх поглядом, зазирнувши кожному в очі. Тоді щось у її обличчі застигло. Вона вихопила з-за пояса меч і здійняла