Читати книгу - "Королівський убивця"

Він повільно похитав головою.

— Не думай, що ти її скомпрометував. Я знаю тільки те, що вона носить сині спідниці, але ти бачиш їх червоними. І що ти гаряче кохаєш її, як це властиво молодим. Не змагайся з цим коханням. Лише припини розсилати Скілл уночі. Я не єдина особа, відкрита Скіллу, але, думаю, я єдиний, хто розпізнав твій знак на такому простому сні. Тож будь обережним. Група Галена не позбавлена Скіллу, хоча вони користають із нього невміло і сила їхня незначна. Людину можна знищити, якщо з її снів Скіллу ворог довідається, що для неї найдорожче. Будь насторожі.

Він мимоволі реготнув.

— І сподівайся, що твоя леді Червоні-Спідниці не має Скіллу в крові, бо коли б мала, то чула б тебе всі ці ночі.

Посіявши в моїй голові цю бентежну думку, він повернув мене до моєї кімнати й ліжка. Але тієї ночі я вже не заснув.

Розділ 8

Пробудження королеви

Хто на кабана полює, Хто в лося шле свої стріли, Я ж — на Королеву Лисицю, Бо тільки вона мені мила. Не мріяла в день той про славу, І біль її не лякав, Мчала, щоб рани народні гоїти, А я їй серце віддав.

Полювання Королеви Лисиці

Наступного дня з самого ранку Твердиня аж кипіла. Двір охопило гарячкове, майже святкове піднесення. Особиста охорона Веріті та всі вояки, що не мали на той день певних обов’язків, масово вибиралися на полювання. Гончаки неспокійно гавкали, тимчасом як бойові собаки — могутні звірі з масивними щелепами й широкими грудьми — не тямилися від збудження й шарпали свої повідки. Уже закладалися, хто виявиться найуспішнішим мисливцем. Коні били копитами об землю, перевірено тятиви, а пажі ганяли туди-сюди сходами. У кухні половина кухонної челяді зайнята була пакуванням їжі для мисливців. Солдати — старі й молоді, чоловіки і жінки — гордо й голосно сміялися, вихваляючись давніми сутичками, порівнюючи зброю, надихаючись на полювання. Я бачив таке сотні разів перед зимовими ловами на лося чи ведмедя. Але тепер це було чимось особливим, у повітрі висів запах жадання крові. Я чув уривки розмов, що викликали в мене млості: «…жодного милосердя для цього лайна…»; «…боягузи і зрадники зважилися напасти на королеву…»; «…дорого заплатять. Не заслуговують легкої смерті…» Я, зігнувшись, квапливо повернувся на кухню, протискаючись крізь людський мурашник. Тут я чув такі самі голоси, таке саме прагнення помсти.

Я знайшов Веріті у його кімнаті карт. Можна сказати, що того дня він умився та вдягнувся у свіже вбрання, але минула ніч тяжіла на ньому, як брудна накидка. Був одягнений так, наче планував провести день удома, серед своїх паперів. Я легенько постукав, хоча двері були прочинені. Він сидів на кріслі перед каміном до мене спиною. Коли я ввійшов, принц кивнув, але не глянув на мене. Попри його непорушність, у кімнаті відчувалася напруга і збиралося на бурю. Таця зі сніданком стояла незаймана на столику біля крісла. Я підійшов і тихо став поруч з ним, майже певний, що був сюди поскіллений. Коли тиша затягнулася, я спитав себе, чи сам Веріті знає, навіщо він мене покликав. Зрештою зважився заговорити.

— Мій принце. Ви сьогодні не їдете зі своїми вояками? — насмілився спитати я.

Це було так, наче я відкрив шлюз. Він обернувся і глянув на мене. За одну ніч риски на його обличчі поглибилися. Він мав виснажений і хворобливий вигляд.

— Я ні. Не смію. Як я можу погодитися з цим полюванням на мій власний народ і одноплемінників? Але яка ж у мене альтернатива? Ховатись і киснути в мурах Твердині, тимчасом як інші рушають, аби помститися за зневагу, завдану моїй королеві-в-очікуванні. Я не смію заборонити моїм людям відстояти їхню честь. Отож мушу поводитися так, ніби не знаю, що діється у дворі. Наче я дурень, лінивець чи боягуз. Про цей день буде складено баладу, я в цьому не сумніваюся. І якою буде назва тієї балади? «Різня безумців, влаштована Веріті»? Чи «Жертвоприношення перекованців на честь королеви Кеттрікен»?

За кожним словом його голос наростав, і, перш ніж він дістався середини, я підійшов до дверей і щільно їх зачинив. Доки він промовляв, я оглядав кімнату й гадав, чи ще хтось, крім мене, чув ці слова.

— Ви взагалі спали цієї ночі, мій принце?

Він похмуро посміхнувся.

— Що ж, ти знаєш, що поклало край моїй першій спробі відпочити. Моє друге пробудження було менш… захопливим. До мене прийшла моя пані.

Я відчув, як мої вуха пойнялися вогнем. Хай що він збирався мені сказати, я не хотів цього слухати. Я не хотів знати, що відбулося між ними минулої ночі. Сварка чи перепросини — я не хотів про це довідатися. Але Веріті був немилосердним.

— Прийшла не для того, щоб виплакатися, як могло здаватися. Не шукати заспокоєння. Не відігнати нічний страх чи по слова підбадьорення. Виструнчилася, як висварений сержант, стала в ногах мого ліжка і благала пробачення. Біліша за крейду і тверда, як дуб… — Його голос затих, наче він усвідомив, що надто сильно розкрився. — Це вона передбачила той натовп мисливців, не я. Прийшла до мене посеред ночі, питаючи, що ми можемо зробити. Я не міг їй нічого відповісти, як і тепер не можу…

— Принаймні вона це передбачила, — ризикнув я, сподіваючись трохи пом’якшити його гнів на Кеттрікен.

— А я ні, — похмуро сказав він. — Вона здогадалася. Чівелрі теж здогадався б. Ох, Чівелрі знав би, що це трапиться, уже з моменту її зникнення і мав би напоготові плани на кожний випадок. А я ні. Я думав лише про те, щоб якомога швидше повернути її додому й аби про це почуло щонайменше людей. Ніби це можливо! Тож думаю сьогодні, що як корона опиниться колись у мене на голові, то це буде найменш придатним місцем для неї.

Був-то такий принц Веріті, якого я ніколи досі не бачив, людина, уся довіра якої до себе самої порвалася на шмаття. Нарешті я збагнув, наскільки Кеттрікен не годилася для нього. Це не було її провиною. Вона була сильною і вихованою, щоб правити. А Веріті часто повторював собі, що його виховано як другого сина. Належна жінка заспокоїла і втримала б його, як морська кітвиця,