Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

ППШ з круглими дисками, новинкою, зброєю, яку рахували в управлінні поштучно. У камеру зайти побоялися, тому відкрили «кормушку» та випустили половину диска, а це більше трьох десятків набоїв, навмання. Там людей було, як оселедців у бочці. Пхали їх у камери стільки, скільки влазило. Щоб поспати, вкладалися, наче шпроти у банках, а переверталися з боку на бік за командою, раз на годину. У такій тисняві кожна куля влучала у ціль. Ще не встигла затихнути луна від глухих пострілів, у камеру увірвалися шестеро з пістолетами і почали добивати тих, хто ще був живий. За десять хвилин усе було скінчено. У сусідніх камерах почули постріли, і там почався страшенний гармидер. Люди гримали у двері, кричали, молилися, плакали… Кожний по-всякому зустрічає свою смерть… Щоб попередити спроби блокувати «кормушки», а Скворцов передбачив і це, похапцем у кожну закинули по парі «лимонок». Двері добряче струсонуло, але міцний метал витримав. Поки люди відходили від страшних наслідків потужних вибухів у закритому просторі не дуже великих камер, відкривалася «кормушка», звучала черга з ППШ, а потім кілька чоловік добивали живих. За дві години усе було закінчено. Усі двері камер були розчахнуті, але виходити з них було нікому, жодної живої людини не залишилося, кожного здогнала куля… Жодної… І кров… Кров, паруючи у холодному, навіть влітку, підвалі, повільно натікала на підлогу, густіла та темніла на очах, збираючись у великі калюжі. Калюжі з’єднувались струмочками, перетворюючись на єдину велику калюжу, яка заполонила підлогу в усіх камерах.

— Мама моя дорогая… — пробурмотів Гребінкін, наче тільки зараз оцінивши, що вони накоїли.

— Известью бы надо… — неголосно сказал Скворцов.

— Кого? Зачем? — не зрозумів Гребінкін.

— Кого… Кого… Этих! — він мотнув головою у бік камер, — мы уйдём, тут через час родственники будут… Начнутся узнавания, крик… Шум… А так никто никого не узнает, и концы в воду! Озаботься, Гребенкин! Поищи известь, засыпь тут всё… Для дезинфекции, скажем так…

За кілька годин, трясучись у кузові полуторки, яка підстрибувала на бруківці, Гребінкін збив сургуч з пляшки горілки і майже усю, наче воду, її випив.

— Эй, ты чего?.. — тицьнув його кулаком у бік сусід, — озверел совсем? Командир увидит — шкуру спустит с живого…

— Отвали… Именно озверел… — Гребінкін голосно гикнув, — мне сейчас всё равно… По крови, как по воде… А?

У кабіні тієї ж полуторки їхав Скворцов. Він дивився на дорогу очима, які нічого не бачили. Капітан Вадіс, якому він доповів про виконання завдання, лише схвально кивнув головою і за мить забув про ту тисячу загублених душ. Він вже зайнявся іншими справами, але помітив, що Скворцов наче трохи не при собі, відклав в сторону папірець, який почав читати, і уважно глянув на нього.

— Пётр Николаевич! Не распускайтесь! Война! Вы понимаете? Война! А нас разве немцы жалеют?

— А разве в подвале были немцы?

— Пособники! Эти же ещё хуже! Немцы идут в открытую, а эти стреляют в спину! Да что я вам рассказываю? А то сами не знаете!

— Да знаю… Знаю… Но как-то не по себе… И не все же пособники…

— Скворцов! Поговори мне ещё! Доболтаешься! Я твоих слов не слышал, а ты их не говорил! Марш собираться! Через час выезжаем! Семью отправил?

— Да у меня одна жена… На втором месяце… Связистов еще вчера отправили.

I Скворцов важко зітхнув.

Різкий удар перервав його роздуми. Водій вдарив по гальмах і він в’їхав головою у лобове скло. Поруч з машиною виросла чорно-коричнева стіна, труснуло так, що, здалося, мало печінка не вилетіла з рота. Ще раз, тільки трохи далі… Ще! Низько, над самою дорогою, прямо на машину стрімко нісся літак. Під його крилами запалахкотіли жовті квіточки. Лобове скло розлетілося на друзки. Водія, який навіть не встиг зняти руки з керма, відкинуло назад. Скворцов мигцем побачив, що крупнокаліберною кулею водію знесло півголови. Не чекаючи, коли машина повністю зупиниться, він вивалився сторчголов з кабіни. Полуторка проїхала ще метрів з десять і зупинилася. Літак ще раз пронісся над машиною, обстрілюючи її з кулемета, але не поцілив. Хтось із бійців зістрибнув з машини й побіг кудись убік.

— Ложись, дурак! Ложись, мать твою… — загорлав Скворцов.

І той впав, наче підкошений, але якось неприродно. З кузова більш ніхто не вилазив. Вичекавши кілька хвилин, Скворцов підбіг до бійця, але той був убитий наповал кулею прямо у серце. Капітан кинувся до машини, вплигнув на колесо і глянув у кузов. Там, обличчям донизу, лежав Гребінкін.

— Иван! Иван!! Эх, Ванька…

У відповідь почулося невиразне мукання.

— Ванька! Ты живой?! Иван!!

Капітан одним рухом злетів у кузов і схопив за плечі Гребінкіна:

— Живой?! Гребенкин!!!

— Да пошел ты… Засранцы… Всех урою… Грххх…

В обличчя Скворцову вдарив густий запах горілки.

— Пьяный… Да он же вусмерть пьяный… Ха… Ха-ха- ха… — нервово реготнув Скворцов, підняв обличчя до неба і погрозив кулаком літакам, які у далекій височині лягали на зворотній курс, — хрен вам всем! Гады!!! Хрен вам всем!!!

***

У Стасів німці зайшли просто та буденно. Затарахкотів мотоцикл на дорозі, здіймаючи шлейф куряви, і на околицю села в’їхали перші представники непереможного вермахту. Як і два роки тому, селяни зустрічали нових визволителів по різному. Хто зиркав насторожено з вікон, готовий при першій же тривозі заслонити фіранку, наче вона могла врятувати від кулі, хто стояв біля дороги і дивився, як по ній йшло кілька танків з короткими тонкими дулами. Поруч із танками їхало кілька велосипедистів з гвинтівками за плечима, а вже потім тягнулася колона солдатів. Здорові, веселі, в основному озброєні гвинтівками, але деякі були з автоматами, що висіли на міцних шиях.

Назустріч колоні вийшов пічник. Це нікого не здивувало, тому що багато хто з села знав про його приналежність до ОУН. Він тримав вишитий рушник із житньою хлібиною, на якій зверху була насипана невеликою гіркою біла сіль. Пічник вклонився і простягнув хлібину німцям. Мабуть, то було не перше село, де їх так зустрічали хлібом та сіллю, тому вони знали, що треба робити. Уперед вийшов офіцер, відламав окраєць, умокнув у сіль і сунув до рота.

— Гут! Зер гут! — посміхнувся офіцер і махнув своїм рукою, мовляв, пішли вперед.

То була маршова частина, яка не те що не мала наміру залишатися в селі, а не мала на це часу та можливості. Її справа — воювати. Чекали, може хтось прийде після них? Пройшло два дні, але ніхто не приходив. Це було якось незвично. У селі завжди була влада, здебільшого, чужинська. То австріяки, то ляхи,