Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— Слушна думка, — схвально кивнув головою Гітлер, — розстрілювати на місті кожного, хто не попередив бандитських проявів!

— А щодо газет в Україні? — знов запитав Розенберг, — і взагалі на окупованих територіях? Адже ми повинні якось впливати на місцеве населення?

— Знов ти зі своєю Україною, — скривився Геринг.

— З усього цього я роблю висновок, що нам потрібно утворити орган, який буде опікуватися усіма східними окупованими територіями. Це буде міністерство в справах цих територій. І ви станете його керівником, Альфреде, раз вас вже так цікавить це питання.

— Дякую за довіру, мій фюрере! А щодо України, мій дорогий Ґерінгу, то вона з усіх країн буферного поясу, найбільша. Тому й увага до неї має бути відповідною. Мій фюрере! — він знову звернувся до Гітлера, — раз ми вирішили питання про утворення міністерства то, може, одразу вирішимо питання, де його розташуємо? Мені здається, що для цієї справи добре підійшла би будівля радянського торгпредства. На Літценбургерштрассе…

— Цього не можна робити, — заперечив рейхсміністр доктор Ламмерс, — це екстериторіальна будівля… За міжнародними правилами…

— Дурниця, дорогий Ламмерсе… Чистісінька дурниця! Усі правила зараз встановлюємо ми! Повідомте міністерство іноземних справ, що будівля забирається під міністерство окупованих східних територій. Екстериторіальність… Вигадали ще! І щоб вам не спало на думку — вести будь- які перемовини! Будь з ким! І з будь-якого питання!

Фюрер погрозив Ламмерсу пальцем, а вийшло так, наче він погрозив не докторові Ламмерсу, керівнику імперської канцелярії, а всій Європі, з якою віднині збирався не проводити ніяких перемовин, а лише диктувати свою волю.

РОЗДІЛ 18

ТЕРНОПІЛЬ. ЛИПЕНЬ 1941 РОКУ

В управлінні поспіхом палили документи: німці вже були помічені неподалік від Тернополя[37]. Все, що не встигли вивезти, треба було знищити. Підлеглі капітана Скворцова мішками тягали стоси документів: справи, листування, якісь нотатки, словом усе, що могло горіти, і кидали у велетенське багаття, що палало на подвір’ї.

— Быстрее шевелитесь, мать вашу… — нервував Скворцов.

Над містом постійно висіли німецькі літаки, вишукуючи для себе цілі для бомбардування чи обстрілу. Пілоти ганялися навіть за окремими машинами, намагаючись поцілити в них, наче у тирі. На околиці міста вже було виразно чути гарматні постріли: у цьому безладі ще хтось намагався організувати бодай якусь оборону. Бійці з розбитих частин групами та поодинці намагалися прошмигнути містом чи околицями, часто-густо грабуючи на своєму шляху продовольчі крамниці та селян: централізованого постачання не було, а їсти щось було треба. Місцеве населення зрозуміло, що порятунку чекати нізвідки, і почало діяти на власний розсуд. У деяких місцях хлопці з ОУН повитягали зі схронів зброю, що залишилася там ще з тридцять дев’ятого року та утворили власні загони, які цілодобово вартували по селах. Оточенців виловлювали та здавали німцям, а було таке, що й стріляли. Активізувалося польське підпілля, яке під ударами НКВС понесло важкі втрати в тридцять дев’ятому та сороковому роках. Польський Союз збройної боротьби забажав зварити власну юшку біля цього велетенського багаття, яке палало на західних територіях СРСР. Усе це відбувалося на тлі блискавичного наступу німців, які за два тижні захопили майже усю Західну Україну та Білорусію. Червона армія була на межі повного розгрому.

— Капітан Скворцов! К начальнику!

Капітан жбурнув у багаття стос паперів, які щойно виніс із власного кабінету, струснув руки та пішов до начальника управління. Капітан державної безпеки Олександр Анатолійович Вадіс керував управлінням з першого дня його утворення, знав усе і всіх достеменно. Викликаючи Скворцова, він був певен, що той виконає наказ. А доручення було важке, і капітан сумнівався, що його зможе виконати перший ліпший співробітник управління.

— Скворцов, есть пыльная работёнка. У нас в тюрьме обретается почти тисяча человек. Надо перешерстить все дела. Предателей, националистов, диверсантов отдельно и…

— Ого… Товарищ капитан госбезопасности, тут же работы на целую неделю!

— Какую еще неделю? Может, за сутки тут немцы уже будут! — ревонув начальник управління, бачачи, що той вагається, зробив невеличку паузу і додав, — словом, к стенке их всех…

— Кого? — не зрозумів Скворцов.

— Кого… Кого… — забарабанив пальцями по столу Вадіс, — предателей, диверсантов, националистов…

— Что, всех?!

— А куда их девать? Что, в город выпустить? Выполняй, капитан, выполняй… Это приказ сверху, да и без приказа понятно, что выпускать эту сволочь нельзя…

Спохмурнілий Скворцов вийшов у приймальню. Секретарки на місці не було, усі дверцята у шафах були розчинені, полиці пусті… Деякі папірці валялися на підлозі. Все вказувало на те, що начальник управління вже приготувався до евакуації. Повільно, наче у нього на ногах були важенні гирі, Скворцов пішов коридором, а потім у роздумі почав спускатися сходами. Тисяча душ! Тисяча душ повисне на його душі! Може, якось ухилитися від цього… гріха? Ні, він не був янголом, у своєму житті йому вже доводилося вбивати. Саме не розстрілювати, а вбивати. При гонитвах, коли в тебе стріляють, і ти стріляєш, або ти, або тебе… Бити, катувати на допитах — теж не новина, але щоб так… Одразу тисячу чоловік? Саме тисячу! Де узяти час, щоб переглянути та оцінити цю тисячу справ? А німці ось-ось прийдуть у місто, адже так сказав начальник управління! І спробуй не виконай наказу! Сам у підвалі опинишся! І справа не лише в наказі. Багато з тих, хто сидить у тюрмі — потенційний ворог, битий, катований на допитах, отже звільни його, що потім буде? І до баби Маші не треба ходити, щоб вгадати, що будуть робити вони потім! Візьмуться до зброї, не інакше!

На сходах він зустрів Гребінкіна і зрадів, наче відчув полегшення від того, що є на кого перекласти тягар першого кроку в кривавій справі, яку зараз треба виконати. Той, провчившись на курсах три місяці, отримав звання молодшого лейтенанта і повернувся до Тернополя продовжувати службу під зверхністю капітана якраз на початку червня:

— Гребёнкин! А ну, собери человек десять с оружием! В темпе! Патроны не забудьте. Да, зайди в оружейную, получи пару автоматов. Скажи: приказ начальника управления. Через десять минут жду тебя у входа в подвал.

Гребінкін одразу все збагнув і сполотнів так, як кілька хвилин тому сполотнів сам капітан.

— Что, всех?..

— Заткнись, младший лейтенант! Сам всё понимаю! Но и выпускать их нельзя! Они же завтра… Нет, сегодня стрелять нам в спину начнут! Это же враги! Давай, Гребенкин, давай… — і важко зітхнув, — это война, Иван… Это война…

Дев’ятеро людей поспіхом спускалися крутими металевими сходами. У кожного було по два пістолети «ТТ», а двоє були озброєні важкими автоматами