Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— Ось що, хлопці, — звернувся до односельців, яких зібралося у хаті чоловік з двадцять, — москалі повтікали, німці ще не прийшли. Ми щось маємо робити, щоб дати раду бодай самим собі. Треба якось зорганізуватися, захистити себе та свої домівки від непрошених гостей. Може, встановимо чатування по черзі?

— А ми вже й так чатуємо! — Микола Лисевич потряс гвинтівкою, — і не стали чекати на твої вказівки… Назаре, чого це він тут розкомандувався?

— Ай справді, — підтримав кума Назар Глинський, — це колись ти станичним був, і ми тебе слухали, а зараз наче того… І не станичний, га? — для переконливості Назар перекинув гвинтівку з руки у руку, — може, ти перелякався? Останнього часу тебе наче й чутно не було?

Назар казав спокійно й врівноважено. Видно було, як під сорочкою грали його м’язи.

— Це, Назаре, не твого розуму справа, чим я займався останній рік. Чи забув Декалог, який читав у моїй хаті? І хто привів тебе в організацію? А звіт за те, що я робив останнього року я складу тому, кому маю скласти, — так же спокійно відповів йому пічник.

Глинський відчув у його словах силу та замовк, пічника він поважав, але кум не заспокоювався:

— Назаре, що ж ти замовк? Він нам хто, га? Він же… — скочив на ноги Лисевич, — поки він тут пічки мурував, ми…

— Замовкни, Миколо! — цитьнув Глинський, і звернувся до пічника, — що пропонуєш?

— Хтось у Кулинцях був? Відколи німці прийшли, хтось туди ходив?

Як виявилося, за останні дні до Кулинців ніхто з присутніх не ходив: у такий непевний час залишати своє господарство та йти навіть у найближче село — бажаючих не було.

— Ось так, — констатував пічник, — а в Кулинцях усе ж повіт. Треба сходити та побачити, що там діється.

— Отож і піди, — тут же запропонував Микола.

— Та замовкни вже, — штурхнув його ліктем Назар.

— А чого? І піду! — раптово погодився пічник, — а зараз…

Швидко та без зайвої балаканини він розподілив односельців на чергування. Микола Лисевич намагався ще посперечатися, але пічник так глянув на нього, що той миттєво замовк. Наостанок Пан Коцький запитав:

— В кого нема зброї?

Таких було лише двоє.

— Прийдете до мене, — наказав станичний.

Швидко домовилися про маршрути, яким чином здіймати тривогу, де збиратися і про все інше. Покінчивши з цією, як на його думку, нагальною справою, пічник поспішив додому. Він запряг свою, немолоду вже, кобилку у воза, яким возив глину та цеглу, та смикнув за віжки:

— Вйо, старенька…

За годину чи трохи більше кобилка дотягла воза до Кулинців. Під’їжджаючи до колишньої райради, ше здалеку пічник побачив, що на ній висить червоний прапор.

— Що за… — не второпав він одразу і лише згодом до нього дійшло, що прапор фашистської Німеччини був такий же червоний, як і прапор москалів, лише в центрі його розчепірилася жирним павуком свастика.

Колір прапора нової влади викликав у пічника неприємне почуття. У нього склалося враження, що нічого не змінилося: у тої влади на прапорі кров, і в цієї. Прив’язавши конячку до якоїсь штахетини, станичний, глибоко зітхнувши, зайшов до будівлі. У дверях зіштовхнувся з Федьком Гіркою. Федька він знав давно. Знав, що той був членом ОУН, на дух не переносив ані москалів, ані жидів, ані ляхів, де міг, там робив їм шкоду, а, захмелівши, міг влаштувати і бійку. Бився завжди затято, до крові, міг копати навіть тих, хто валявся на землі.

— Хо! Василю! Слава Україні!

— Героям слава… Федьку, які тут новини? У нас у селі нікого, нічого, то я вирішив сюди навідатися.

— Зараз усе буде добре! Зараз наша влада! У нас тут шуцман… шуцвам… шуц… хрін його знає хто, зорганізовується. Словом, поліція. Ти ж Юрка Левковича знаєш? От він за начальника йде, зараз у обера сидить.

— Якого ще обера? Який ще шуцман?

— У обер-лейтенанта. Потрібно ж порядок наводити, щоб усяка наволоч нам жити не заважала… Ох, доберуся я до декого! Надовго запам’ятають Федька Гірку! — і він струснув гвинтівкою.

— Це що, вже і зброю видали? — запитав пічник.

— Та ні, то моя… Але, кажуть, що зброю дадуть. І набої також. Ну, добре, Василю, я пішов, бо жінка чекає з обідом. Борщ захолоне, а холодний борщ — ти ж знаєш… Тож наче і не борщ!

І він пішов, копнувши по дорозі руду кицьку, яка невчасно підкрутилася під ноги.

Чекати Левковича прийшлося недовго. Хвилин за п’ятнадцять на ґанок вийшов і Левкович.

— О! Василь! — він простягнув руку станичному, — гайда, я тебе з обер-лейтенантом познайомлю. Пане Штольц! Дозвольте? Вибачте, пане обер-лейтенант! Прошу вас… Це станичний… Тобто наш старший у сусідньому селі Стасові. Ось, прийшов… Василю, ти чого прийшов?

— Ну… — якось розгубився пічник.

І дійсно… Чекали, чекали на волю, воля прийшла, нікого над ними не залишилося, а він якогось біса пішов по нову неволю! Тьху ти!..

— По владу прийшов? Пане обер-лейтенанте, він файний хлопак…

— Что пришёл? — на ломаній російській запитав німець.

— Чуєш, Юрку, залиш нас наодинці.

— Чого?! — отетерів той від несподіванки, — оце ти мені кажеш? Я тобі, а ти…

— Weg![38]. — махнув німець Левковичу, а до пічника коротко промовив, — говорит…

— Я резидент розвідки ОУН по цьому району, — почав Василь, але німець української не розумів взагалі, і Василь мусив перейти на російську. Трохи поламавши собі з незвички язика, він таки пристосувався і як міг пояснив німцеві, хто він і навіщо приїхав. На його подив, на це повідомлення німець ніяк не відреагував:

— Карашо. Завтра приехать к вам.

На тому і розсталися, і пічник поїхав у Стасів. По дорозі він журно роздумував:

«Дивно якось усе… Працювали на німців, чекали на них… А вони? Поводяться, наче пани… А може, воно так і є? Хіба я пішов би лити свою кров за німців задарма? Ні. Я йшов, аби вони допомогли витурити совєтів. А вони? Невже воюють задля того, щоб дати нам волю? Щось не дуже схоже…»

Наступного дня біля хати, де раніш була сільрада, зупинилося авто. З нього вийшов учорашній обер-лейтенант, ще хтось, у цивільному, та водій. Він залишився біля машини, яку миттю обступили дітлахи. Обер-лейтенант, кидаючи навкруги байдужий погляд, пройшов до хати. На ґанок, назустріч оберу, вибіг пічник, за ним, не