Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

Першою 24-ю була дата півторарічної давності. Кітові очі затуманились, як і багато разів раніше, коли він пригадував. На тій даті в його пам’яті лежало тавро каяття і страждання. В ній ховалося невичерпне джерело його похмурого духу, абсолютного відчуження. В ній таїлася причина того, чому він сьогодні накладе на себе руки.

Літній день; ранок. Четвер, двадцять четверте червня.

То був день просто створений для поетів, коханців та фотографів: із тих днів, які люди зберігають у пам’яті, щоб потім розгорнути її, наче альбом, і пригадати через багато років усе хороше, що з ними траплялося впродовж життя. У Лізбурґу, штат Вірджинія, недалеко від історичного Гарперз-Феррі109, світанкове небо було чисте — «висота нижнього краю хмар і видимість не обмежені» — стандартна фраза метеорологів; умови такими й залишалися, з’явилися хіба кілька бавовняних пучків купчастих хмар, що довільно розсіялися по обідньому небу. Сонце гріло, та не обпікало. Ніжний легіт з Блакитного хребта110 пахнув жимолостю.

Того ранку, дорогою на роботу — до Вашинґтонського центру керування повітряним рухом — на маршруті в Ліз­бурґу Кіт побачив, як цвітуть дикі троянди. Згадав рядок із Кітса, який вивчив ще в середній школі: «Бо літо сповнило…»111 Ці слова здавалися підхожими в такий день.

Як завжди, Кіт перетнув кордон штату Вірджинія — їхав із Адамзтауна, штат Меріленд, де вони з Наталі й двома хлопчиками винаймали гарний дім. Дах його «фольксваґена» був опущений; Кіт не поспішав, насолоджуючись благо­даттю повітря й сонця, а коли на горизонті замаячіла знайома низька модернова будівля Центру керування повітряним рухом, то почувався він не так напружено, як зазвичай. Пізніше Кіт міркував, чи саме це не стало причиною подальших подій.

Навіть у робочому крилі — з товстими стінами та без вікон, куди ніколи не потрапляло сонячне світло, — Кітові здавалося, ніби краса літнього дня зовні якимсь чином просочилася всередину. Між приблизно сімдесятьма вдягнутими в сорочки з короткими рукавами диспетчерами на зміні відчувалася легкість, на противагу спричиненій напруженою атмосферою серйозності, що переважно панувала упродовж року. Однією з причин, мабуть, було те, що повітряний рух був не такий завантажений, як зазвичай, завдяки винятково безхмарній погоді. Багато некомерційних літаків — приватних, військових, навіть кілька авіалайнерів — летіли за ПВП — «правилами візуальних польотів», або методом «за іншими дивися та сам будь на видноті», коли пілоти стежили за своїм повітряним рухом, не повідомляючи про це диспетчерів ЦКПР на маршруті через радіозв’язок.

Вашинґтонський центр керування повітряним рухом у Ліз­бурґу був ключовим пунктом. З його головного диспетчерського залу керували всім повітряним рухом понад шести штатів Східного узбережжя. Загалом його диспетчерський район становив понад сто тисяч квадратних миль112. У цьому районі будь-який літак, що реєстрував план польоту за приладами та покидав аеропорт, потрапляв під спостереження й контроль Лізбурґа.

Він залишався під таким контролем, допоки не закінчував політ або виходив із диспетчерського району. Інформацію про літаки, що потрапляли в цей район, передавали інші центри керування повітряним рухом, яких було всього двадцять на території континентальних штатів Америки. Лізбурзький центр був одним із найзавантаженіших у країні. Він охоплював південний кінець «північно-східного коридору», який щодня обслуговував найпотужнішу концентрацію повітряного руху в світі.

Як не дивно, але Лізбурґ лежав досить далеко від найближчого аеропорту та за 45 миль113 від Вашинґтона, якому ЦКПР завдячував назвою. Сам центр, що розміщувався в сільській місцевості Вірджинії, являв собою скупчення низьких сучасних будівель з паркінгом та з трьох боків був оточений горбистими фермерськими ділянками. Неподалік протікав невеликий струмок Булл-Ран114 — славу якого назавжди зберегли дві битви часів Громадянської війни. Кіт Бейкерсфелд якось ходив на Булл-Ран після зміни, міркуючи над дивним та діаметральним контрастом між минулим і теперішнім Лізбурґа.

Цього ранку, незважаючи на літній день надворі, все у просторому, схожому на собор приміщенні головного диспетчерського залу працювало, як зазвичай. Уся робоча зона — більша за футбольне поле — завжди була тьмяно освітлена, щоб забезпечувати чітку видимість кількох десятків екранів індикаторів, розташованих рядами та яру­сами під навислими козирками. Людина, яка вперше заходила до приміщення диспетчерського залу, насамперед зауважувала рівень шуму. Від секції польотних даних, де були розташовані громаддя комп’ютерів, різні електронні прилади й автоматичні телетайпи, здіймався безперервний шум та деренчання машинерії. З робочих місць, де сиділи диспетчери, долинав невпинний гул голосів радіообміну на різних частотах. Машинерія та людські голоси зливалися, спричиняючи постійний рівень шуму, який проникав усюди, проте дивним чином заглушувався акустичними, звукопоглинальними стінами та стелею.

Над робочим рівнем диспетчерського залу вздовж стін тягнувся оглядовий місток, куди приводили нечастих гостей, щоб ті подивилися, як усе відбувається внизу. Робота в диспетчерському залі з цього гнізда не відрізнялася від роботи на фондовій біржі. Диспетчери нечасто зводили погляд на місток, оскільки їх навчали ігнорувати будь-які чинники, що можуть послабити зосередженість на роботі, а позаяк дуже невелика кількість особливо привілейованих відвіду­вачів мала змогу дістатися поверху із диспетчерським залом, диспетчери рідко бачилися зі сторонніми людьми. Таким чином ця робота була не тільки напруженою, але й свого роду чернечою — оскільки сюди не брали жінок.

У кімнаті, що межувала із диспетчерським залом, Кіт скинув куртку й вийшов, одягнений у хрустку білу сорочку, що була чимось на кшталт уніформи диспетчерів керування повітряним рухом. Ніхто не знав, чому диспетчери носять білі сорочки на роботі; не було якогось припису, але більшість так робили. Дорогою до свого робочого місця він проминув інших диспетчерів, кілька колег дружно побажали йому доброго ранку, що також було досить дивно. Зазвичай негайне відчуття напруги, як тільки ти входив у робочу зону, змушувало вітатися з людьми навколо поспішним кивком або коротким «здоров!» — а інколи обходилися й без цього.

Диспетчерський сектор, де зазвичай працював Кіт, включав частину зони Балтимор — Пітсбурґ. Цим сектором займалася команда з трьох людей. Кіт був диспетчером радіолокаційного контролю, чиє