Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

— Точно. То була дівчинка.

Від розпитування Ґвен йому з незрозумілих причин ставало незручно. Це розворушило спогади, які б він із ра­дістю забув.

Вони сиділи в тиші, коли Вернон Демерест завів «мерсе­дес» до широкого головного в’їзду аеропорту. Високо понад в’їздом, у небі, залиті світлом, розташувалися парабо­лічні арки — визнане досягнення світового конкурсу дизайну, — що символізували, як було сказано, шляхетну мрію авіації. Попереду павутинився неймовірний комплекс доріг, перехресть, естакад і тунелів, розроблений таким чином, щоб невпинний транспорт аеропорту міг рухатися максимально швидко, хоча сьогодні наслідки триденної бурі дещо сповільнювали просування. Величезні кучугури снігу займали ділянки дорожнього полотна, де зазвичай їздили автомобілі. Сніго­очисники й самоскиди, що силкувалися не дати снігу зайняти решту територій, додавали ще більше плутанини.

Після кількох коротких затримок Демерест звернув на службову дорогу, яка приведе їх на територію головного анга­ра «Транс Америки», де вони залишать авто та проїдуть службовим автобусом до терміналу.

Ґвен завовтузилася біля нього.

— Верноне…

— Так.

— Дякую, що ти зі мною чесний. — Вона торкнулася його руки, що лежала на кермі. — Все буде гаразд. Думаю, справа в тому, що надто багато звалилося нам на голову. І я справді хочу з тобою до Неаполя.

Він кивнув та усміхнувся, тоді забрав руку з керма та міцно стиснув долоню Ґвен.

— Ми чудово проведемо час, і я обіцяю, що це ще надовго запам’ятається. — Демерест вирішив, що зробить усе можливе, аби ця обіцянка справдилася. Це буде неважко. Ґвен його приваблювала більше, ніж будь-хто, він відчував себе більш люблячим та ближчим по духу з нею, ніж з будь-якою іншою жінкою. Якби не шлюб… Він уже не вперше замислився над тим, щоб розійтися з Сарою й одружитися з Ґвен. А тоді відштовхнув цю думку. Знав надто багатьох представників своєї професії, що страждали від такого перевороту, — пілотів, які покинули дружин після багаторічного шлюбу заради молодших жінок. У більшості випадків ці чоловіки врешті-решт залишалися з розбитими надіями та значними аліментами.

Десь під час їхньої подорожі, чи до Рима, чи до Неаполя, Демерестові варто буде ще раз серйозно поговорити з Ґвен. Їхня розмова поки що пішла не зовсім у тому напрямі, в якому йому хотілося, так само як досі не виникло питання аборту. Тимчасом — думка про Рим нагадала йому — були важливіші питання щодо його командування Рейсом Два «Транс Америки».

Ключ відмикав кімнату номер 224 в готелі «О’Гейґан Інн». Стоячи в напівтемній роздягальні, що межувала із диспетчерським залом керування повітряним рухом, Кіт Бейкерсфелд усвідомив, що вже кілька хвилин не зводить очей з ключа та пластикового брелока з позначкою. Чи промайнуло всього кілька секунд? Можливо. Просто віднедавна плин часу, як і багато іншого, здавався непостійним та сплутаним. Останнім часом Наталі вдома не раз помічала, як Кіт, бувало, стоїть непорушно та вдивляється в порожнечу. І тільки коли схвильовано запитувала: «Що з тобою?» — тільки тоді він отямлювався й усвідомлював, де перебуває, відновлював рух та свідоме мислення.

Кіт припускав, що причина — як тоді, так і щойно — полягає в тому, що його змучений, виснажений розум просто відключається. Десь усередині заплутаного мозкового лабіринту був невеликий перемикач, механізм самозахисту, наче термічний запобіжник в електричному двигуні, що спрацьовував у випадку перегріву, аби двигун не згорів. Проте різниця між двигуном та людським мозком у тому, що перший міг за потреби просто не діяти.

А мозок — ні.

Зовнішні прожектори на стіні диспетчерської вежі досі кидали достатньо світла крізь вікно в роздягальню, тож Кіто­ві все було добре видно. Власне, він не мав на що диви­тися. Всівшись на одну з дерев’яних лавок, на якій лежала недоторкнута їжа від Наталі, Кіт тільки стискав ключ від кімнати в «О’Гейґан Інн» та думав, розмірковував над цим парадоксом людського мозку. Мозок міг сягати неймовірних висот уяви, вигадувати поезію та індикатори ­радіолокаторів, створити Сикстинську капелу та надзвуковий «Конкорд»106. Але той же мозок — що береже спогади й свідомість — міг так само вмовляти, займатися самокатуванням, ніколи не мати спокою; аж доки смерть не покладе цьому край.

Смерть… забуття, дрімота; очікуваний спокій.

Саме тому Кіт Бейкерсфелд вирішив сьогодні накласти на себе руки.

Він мусить повернутися до диспетчерського залу. До кінця зміни ще залишалося кілька годин, а він вирішив, що сьогодні відсидить своє чергування в керуванні по­вітряним рухом до кінця. Був непевний чому, але це здавалося йому правильним, а Кіт завжди намагався діяти правильно, сумлінно. Можливо, ця сумлінність була його родинною рисою; вони з братом, Мелом, здавалося, завжди мали її.

Втім, коли зміна закінчиться — а разом з нею його остан­ній обов’язок, — Кіт зможе вирушити в «О’Гейґан Інн», де перед тим, удень, зареєструвався. Там, не марнуючи часу, він вип’є сорок капсул «Нембуталу»107 — загалом шістдесят гранів108, — що лежать у коробочці в кишені. Він ретельно заощаджував ті капсули протягом останніх кількох місяців. Йому їх виписали для нормалізації сну, і з кожної порції пігулок, яку Наталі купувала в аптеці, Кіт обачно відкладав половину й ховав. Кілька днів тому він сходив у бібліотеку та перевірив у довіднику клінічної токсикології, що кількість «Нембуталу», яка в нього була, суттєво перевищує смертельну дозу.

Зміна має закінчитися опівночі. Незабаром після того, як Кіт прийме пігулки, сон прийде швидко й забере його назавжди. Він перевірив годинник, піднісши циферблат до зовнішнього світла. Була майже дев’ята. Повертатися зараз же до диспетчерського залу? Ні, можна ще кілька хвилин посидіти тут. Він хотів, коли піде, бути спокійним та готовим до будь-чого, що можуть таїти ці кілька останніх годин на службі.

Кіт Бейкерсфелд знову погладив ключ готелю «О’Гейґан Інн». Кімната 224.

Був