Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

Кшептовський прискорив, хоча знав, що втрачену годину не надолужити. Він щиро сподівався, що в кінці шляху вони знайдуть розгадку таємниці витоку, що на підставі зібраних доказів Завадська визнає себе винною, і слідство буде закрито цієї ночі. Він хотів виїхати звідси. Це було не його місце.

Через десять хвилин вони дісталися до Бучі – маленького тихого містечка, точніше, великого житлового масиву, дуже сучасного і доглянутого для українських умов, де звив собі гніздо київський середній клас. Нові дороги, тротуари, навіть велосипедні доріжки, гарні, непогано сплановані будинки, оточені маленькими, доглянутими садами, якщо й були багатоквартирні будинки, то акуратні, правильні, не надто високі, з яскравими, новими фасадами та заквітчаними балконами, великі, дбайливо доглянуті зелені зони - пляма західного духу естетики в морі пострадянської посередності та злиднів. Кшептовський повернув ліворуч на вулицю Вакзальну, а потім різко натиснув на гальмо. Дорогу перекривала самохідна гаубиця "Гвоздика". Водій, очевидно, намагався розвернутися і врізався задньою частиною автомобіля в ліхтарний стовп. В результаті важкий бетонний стовп зламався біля основи і тепер схилився над гарматою, погрожуючи від найменшого руху впасти на вежу і пошкодити принаймні частину приладів спостереження на ній. Спітнілий і розчарований командир стояв перед гаубицею, намагаючись допомогти своєму підлеглому вибратися з пастки, але, здавалося, не знав, що робити, бо лише розмахував руками та кричав.

Кшептовському, мабуть, від утоми, раптом захотілося засміятися.

- Йолоп, – пробурмотів він. - У нього було стільки місця, що довелося повертатися туди, де ліхтар...

- Праворуч протиснемося, – відповіла Кіка.

Кшептовський повернув кермо. Машина повільно рушила, виїхала на газон, що відокремлює тротуар від дороги, і об'їхала нещасливу гармату. Крики командира було чути в салоні машини, незважаючи на закриті вікна.

Через кілька хвилин вони зупинилися перед маленьким будиночком із гарним жовтим фасадом.

- Тут? – переконалася вона.

Житель Закопаного глянув на дисплей мобільного телефону, а потім на номер на воротах.

- Тут, – підтвердив він. Вони стояли перед будинком сестри Завадської, нині Харчук, по чоловікові українцю. Пані Барбара жила тут два роки.

Вони вийшли. Здалеку було чути гуркіт багатьох потужних дизельних двигунів. Гаубиць мало бути більше. Десь ближче заревли потужні авіамотори. У нічному небі, ледь освітленому тьмяним місячним світлом, промайнув силует важкого транспортного літака, що наближався до землі.

Кіка натиснула кнопку домофона. Наполегливий звук дзвоника на мить заглушив усе інше.

- Ми як вампіри, – пробурмотів Кшептовський. – Працюємо в темряві і п’ємо чужу кров.

Кіка вибухнула сміхом.

- Других – винних.

- Це ще подивимося.

- У нас на неї багато чого. Він зізнається.

- Я все одно не бачу сенсу.

- Олдріч Еймс…

- Я чув. Занадто просто.

- Ти читав забагато шпигунських книг. Загалом, все просто. Немає геніальних вбивць і злодіїв. Немає геніальних шпигунів. Все робиться планово.

–- Я взагалі не читаю шпигунських книг, – знизав плечима Кшептовський.

Домофон клацнув.

- Хто там? – пролунав у гучномовці жіночий сонний голос.

- Чи застали ми пані Завадську? – запитала Кіка шкільною російською.

- Хто там? В якій справі? – запитав динамік.

- Ми приїхали з Польщі до пані Завадської. Нам треба з нею поговорити. Це дуже важливо.

Динамік на мить задумався.

- Зачекайте, – відповів він польською. Можливо, сестра Завадської вирішила, що нічні зловмисники заслуговують на шанс. Або вона пішла по собаку, щоб натравити на них.

Через деякий час гучномовець заговорив знову, цього разу іншим жіночим голосом, нижчим і мелодійнішим.

- Я слухаю. Це Барбара Завадська. В чому справа?

***

Здохнеш, блядь.

Він закрив очі. Він чув ці слова чітко, незважаючи на потужний дзвін у вухах.

Може, він це уявляв? Спогади перетворилися на реальність на частку секунди, на мить, яка, здавалося, тривала вічність. "Здохнеш, блядь. Здохнеш, як собака, як найпідліша, брудна дворняга під парканом, один, обісраний, весь у соплях, весь у крові та власній блювоті. Ти помреш або будеш говорити. Ти помреш або розповіси".

І це обличчя скривилося в липкій посмішці. Воно схилилася над ним, красиве, засмагле, з рівненькими білими зубами, які він часто бачив, бо їхній власник часто показував їх, сміючись. Він сміявся, коли бив кулаками, і сміявся, коли бив ногами, реготав, убивав струмом і тягнув за мотузку, що тримала його, прив’язана до зап’ясть.

Він засміявся і сказав: "Подохнеш, блядь. Якщо не скажеш". Відтоді Ференцу снилися різні кошмари, один гірший від іншого, але найгіршою була та посмішка. Ні голоду, ні болю, ні страху, ні відчуття безнадії. сміх І ці слова.

Тепер він їх теж почув. Правда, вони не сміялися і не наказували давати свідчення, але вимагали, щоб вони здалися. Яка різниця? У разі відмови обіцяли те ж саме.

Ти помреш, блядь.

Йому вдалося витягти нову обійму з ладівниці мертвого охоронця. Він перевернувся на спину, озирнувся туди, звідки прилетіли світло шумові гранати. Щось ворухнулося в диму та пилу. Він вистрілив короткою чергою. Відповіддю став короткий крик, за яким негайно пішов потік вогню з боку його товаришів по команді. Кулі зі свистом відбивалися від підлоги біля Ференца. Очевидно, вороги погано його бачили, але підійшли близько, дуже близько. За мить пристріляються.

Раптом позаду, з глибини будівлі, він почув ще щось.

- Avant! Avant!

І одразу після цього численні, стрімко наближаючись, вибухи та кулеметні черги.

Знову щось голосно гримнуло. Шум став нестерпним. Ззовні ще лунав сильний вогонь з великокаліберних кулеметів. Мабуть, їх було декілька, три, а може й більше. На президентський палац напав великий і добре озброєний загін.

- Avant! Rapid! - знову пролунав наказ, як не дивно, прориваючи стрілянину. І знову Athtyw почув швидке стаккато пострілів.

Вибухнула граната, хтось коротко скрикнув, і раптом з того боку на секунду затихло. Диверсійну групу, яка блокувала президенту шлях до сховища, було знешкоджено.

Ференц підвів голову. Із розмитої сірості виринули два людські силуети. З перспективи підлоги вони здавалися могутніми, майже надлюдськими. Він узяв рушницю, не дуже пам’ятаючи, чи закінчилися набої.

- Свій! – вигукнув один із персонажів англійською (з виразним французьким акцентом). Шоломи, окуляри нічного бачення, обличчя закриті окулярами та балаклавами. І автомати FAMAS, форму яких неможливо сплутати з жодною іншою стрілецькою зброєю у світі.

Французи? У Києві? У президентському палаці?

Тоді він згадав почуту неофіційну інформацію про те, що кілька тижнів тому за особистим дорученням глави французької держави до надніпрянської метрополії прибули кілька фахівців антитерористичного підрозділу Національної жандармерії GIGN. Ніхто поза оточенням внутрішньої безпеки президента не знав, які