Читати книгу - "Врятувати президента, Марчін Цішевський"

Організм Ференца насправді відреагував сам, але не так, як він очікував.

Капітан відштовхнувся від стіни та кинувся вперед. Йому слід було повзти, але він інстинктивно відчув, що мусить максимально скоротити час, коли він залишався відкритим. Зробивши майже двометровий стрибок, він впав позаду мертвого охоронця, боляче вдарившись коліном об підлогу. Намагаючись не звертати уваги на біль (невиправлений меніск вирішив, що це найкращий момент, щоб нагадати про себе), він витягнув руки, намацав приклад автомата, потягнув зброю на себе і, не цілячись, випустив довгу чергу в глибину коридору.

В результаті Ференц викликав вогонь на себе. Він відчував, як кулі влучали в тіло мертвого охоронця, навіть штовхали його до нього. Він втиснувся незахищеною головою в бетон, намагаючись знову стати якомога меншим. І домігся свого: кулі хоч і летіли, але до нього не долетіли.

Поляк озирнувся. Він не бачив ні Лєни, ні Ваймана. Холиченко поповз до президента. Живим залишився лише один охоронець, який, також прикриваючись загиблим колегою, швидко стріляв у коридор.

Треба відступити, — крутилися в голові Ференца вперті думки.

Він уже хотів був крикнути Холиченку, щоб той почав тягти президента геть і щоб він разом із останньою охороною прикривав відступ, як позаду нього розірвалася світлошумова граната. Одразу за цею ще дві.

Перш ніж приголомшений чоловік втратив орієнтацію, він зрозумів, що вони опинилися між двома вогнями. Опинилися в безвихідній пастці.

***

Кшептовський і Кіка стояли спинами до автомобіля, піднявши руки вгору. Огляд тривав уже п'ятнадцять хвилин і нічого не вказувало на те, що він скоро закінчиться.

- Повторюю, – намагаючись зберігати спокій, сказав житель Закопаного. Промінь ліхтарика світив йому прямо в обличчя. Він навіть забув ті кілька слів українською, які вивчив у потязі, коли їхав до Києва. Він говорив російською з жахливим акцентом, час від часу вставляючи англійські слова. Сам собі він здався смішним. – Я консультант Державного департаменту США, направлений допомагати вашим службам. І я, і моя колега маємо дозволи на зброю, видані вашим міністерством.

Лейтенант Нацгвардії, який керував постом, мовчки вислухав пояснення, але уважно подивився на нього, недбало постукуючи документами по стволу автомата. Кшептовський навіть не був упевнений, чи хлопець його взагалі зрозумів. Поряд із ним сержант, трохи старший за свого командира, тримав у руках снайперську гвинтівку GROT, яку знайшов у багажнику автомобіля, але не звернув уваги на великого горянина, бо дивився на груди Кікі без найменшого збентеження. Трохи далі кілька солдатів стояли зі зброєю, готовою до вогню. Жоден із цих чоловіків не був схожий на резервістів, вирваних сьогодні вранці зі своїх домівок. Навпаки, вони справляли враження ветеранів, про що Кшептовський міг переконатися по тому, як вони тримали зброю та їхнім обдуманим, обережним рухам. Таких він бачив в Афганістані та Іраку.

Він навіть розумів підозри українця. У них були настільки незвичайні документи, що, хоч ті і виглядали справжніми, повинні були викликати, що найменше, інтерес. У них була зброя, не тільки пістолети, а й сучасна снайперська гвинтівка з двома сотнями куль і висококласним оптичним прицілом. Вони й насправді були тими, хто був вартий того, щоб перевірити поближче.

Здавалося, поляки назавжди застрягли на цьому блок-пості. До Бучі залишилося п’ять кілометрів. Незважаючи на середину ночі, черга за ними ставала дедалі довшою, а мешканці цього та кількох інших підстоличних місцевостей, які застрягли у своїх автомобілях, пізно повертаючись додому з роботи, почали виявляти дедалі більше нетерпіння голосними сигналами, які Кшептовського, звичайно, не дивували.

- Навіщо вам зброя? – знову одноманітно, мов шарманка, запитав лейтенант.

- Ми реалізуємо, – сказав він польською мовою з російським закінченням, що звучало більш-менш як "реалізуємся", – завдання для СБУ.

- Хто в СБУ це підтвердить?

- Я ж казав вам, лейтенанте. Зателефонуйте Джозефу Бронну, співробітнику американського посольства. Він підтвердить. Я дав вам номер.

Лейтенант подивився на нього підозріло, потім потягнувся до мобільного, але подзвонив комусь іншому. У Кшептовського було непереборне враження, що час вислизає у них крізь пальці.

- Пане майоре, доповідає лейтенант Степанюк. У нас тут двоє американців», — сказав він, а потім перерахував імена ймовірних консультантів, які фігурують у документах. – Вони озброєні та мають дозвіл МВС на зброю. Вони посилаються на чоловіка на ім'я Джозеф Бронн з американського посольства. Дайте номер? Розумію. Так, я чекаю.

Телефон гвардійця потрапив у кишеню форми.

- Відійдіть від машини, – наказав лейтенант. Черга зростала, сигнали почали зливатися в одну похмуру какофонію, яка мала перевагу в тому, що спонукала солдатів діяти енергійніше.

- Пане лейтенант...

Сержант відвів очі від грудей Кікі й грізно глянув на Кшептовського. Незважаючи на те, що він не був високим чи могутнім, у ньому було щось безстрашне та дике. Цей хлопець нікого і нічого не боявся. Ветеран, щоб там не казати.

– Ти чув, що сказав лейтенант? – гаркнув він, злегка піднявши ствол карабіну.

Кшептовський знав, що бувають ситуації, коли треба відпустити. Нинішня належала саме до такої категорії. Він підкорився, з полегшенням побачивши, що Кіка наслідувала його приклад, а сержант зробив крок назад.

Один із військових сів за кермо та переїхав машиною на узбіччя. Решта перевіряли документи наступних мандрівників. Нарешті шеренга просунулася вперед.

Через чверть години, протягом якої нічого не відбувалося, окрім дозволу опустити руки, які, однак, залишалися в полі зору, чверть години, сповненої розчарування, пронизливого північного вітру та смороду вихлопних газів із черги машини, знову з'явився лейтенант. Вираз його обличчя був трохи м’якшим.

- Можете їхати, – оголосив він, передаючи документи затриманим.

Кшептовський зітхнув з полегшенням. Він дуже хвилювався, чи Бронн підтвердить їхню фальшиву особу. Адже в кімнаті Ваймана був найновіший американський прослуховувальний пристрій. Звісно, ​​цей хлопець міг це організувати, завербувати Барбару Завадську та змусити її встановити систему прослуховування. Усунення допитливих слідчих за допомогою українців могло стати чудовою можливістю усунути небезпеку викриття.

Він відчув полегшення, що все по-іншому. Він взяв снайперську гвинтівку з рук сержанта (було враження, що українець був би радий будь-якому приводу залишити зброю), поклав пістолет в кобуру, а ГРОТ до багажника і сів за кермо.

Вони рушили.

- Я думала, вони нас посадять, – пробурмотіла Кіка, дивлячись у вікно. На узбіччі стояв танк Т-72. Екіпаж завантажував боєкомплект у вежу. Трохи далі Кшептовський помітив темні плями військових наметів.

- Я теж, – зізнався горець.

Обоє розуміли, що в такому випадку вони проведуть під вартою щонайменше добу, якщо Толяк швидко усвідомить ситуацію і втрутиться. У той час Завадська могла помітити, що з офісу Ваймана зникло прослуховування, що автоматично запустило б процедуру тривоги. Як