Читати книгу - "Відродження-3, Кулик Степан"

— Тихо, дівчатка… — спробував я пригальмувати сварку, що розгорялася. Але красуням уже не до мене було.

— Ніхто нас силоміць сюди не тягнув, — несподівано тверезим голосом озвалася одна зі дівчат. — Хлопці веселі. Симпатичні. Сказали: «Красуні, поїхали з нами»… Відірвемося по-дорослому. Не скривдимо. Ліза одразу погодилася. Любить гарно побавитися... Ну, і я теж... не проти. А що? Скільки тієї молодості?

— Тобто силоміць вас не тягли, зброєю не погрожували?

Дівчина сіла, прикривши груди рукою. Подивилася серйозно і заперечливо похитала головою.

— Якщо ви, пане слідчий, на хлопців захоплення заручників приміряєте чи групове зґвалтування, то це дарма… Нічого такого не було. Ми всі дорослі дівчатка. І коли на пікнік погоджувалися, розуміли, що нам не альбоми з марками показуватимуть… Нехай за взяте з бару розрахуються, бо господар із зарплати вирахує, і все — більше жодних претензій. Було весело.

— Добре. Дякую. Я почув…

Я й справді почув те, що хотів. Такий загул, навіть не заліт. Так — дрібні пустощі. Хлопцям, після років ув’язнення, справді важко було втриматися. Тим паче, знаючи, що їх очікує.

Бійці так і стояли у строю.

— Добро… Трохи набокопорили, але у межах... Буває. Проїхали. Претензій немає. Але й остаточного рішення також. Спочатку подивлюся на вас у бою.

Зачекав, поки вщухне легкий гул і продовжив.

— Значить так ... У такому стані з вас толку мало. Даю ще добу. Приходьте до тями. Години через дві-три підвезуть обмундирування та зброю. Вибирайте під себе, підганяйте. Транспорт за вами прийде завтра о дев'ятій ранку. Є питання?

— Ні, — відповів за всіх Кремінь. — Дозвольте виконувати?

— Давайте… І це… дівчатам подякуйте… Ваше щастя, що вони не скаржилися.

— Так нічим, — розвів руками Кремінь. — У нас навіть білизна казенна.

— Зрозумів… — я матеріалізував у руці жменю срібла і простягнув бійцю. — Тримай. Аванс… Думаю, вистачить розрахуватися.

— Ого! Пристойна сума, — хмикнув Кремінь. — Дякую, командире. Тут із дівчатами не за один концерт розрахуватися вистачить, тут і річний абонемент можна викупити.

— Не підведете і покажете себе серйозними бійцями… — вирішив я й пігулку підсолодити, і гачок закинути. — Ці гроші для вас мідними копійками здадуться.

— Я зрозумів, — споважнів Кремінь. — Не підведемо.

— Поживемо, побачимо... — залишив я за собою останнє слово. Зобразив щось подібне до військового вітання і пішов на вихід. Було відчуття, що не схибив і зробив правильний вибір. Хоча, звісно, ​​як сам сказав: усе остаточно покаже лише реальний бій.

— Ну, що скажеш? — Вийшов мені назустріч Касперський. — Буде з них якась користь? Чи спишемо і наберемо нових?

— Так одразу важко відповісти, — знизав я плечима. — Виглядають не зле, тямущі. А що насправді являють із себе, тільки в бою зрозуміло буде.

— Теж правда, — погодився радник. — І що тепер?

— Потрібно їм нормальне спорядження завезти. Не в цих же «чорних бушлатах» їм воювати. І занадто помітні, і не бойове спорядження — швидше парадне. У такому довго не побігаєш.

— Це зрозуміло, — кивнув Касперський. — Твого рішення чекали.

— Ну, я його прийняв. А завтра подивимося, наскільки воно правильне.

— Вже завтра?

— А чого тягнути? Не забув, зворотний відлік увімкнено. І я гадки не маю, скільки у нас насправді залишилося часу. Адже все, що ми знаємо, відомо лише зі слів Хантерів. А я не став би їм аж настільки довіряти.

— Це так, — погодився радник. — Не хочеш неприємних сюрпризів, завжди сподівайся на найгірше. Ну, та нічого. У будь-якому разі, тепер, коли наша доля залежить лише від нас самих, це вже добре. Люди за всю свою історію і не з такого лайна вибиралися. Дамо раду і цього разу.