Читати книгу - "В кроці від кохання, Олександра Малінкова"

- Еміліє! прокидайся! - батько настирливо стукає в двері моєї кімнати.

     “Котра зараз година?”, - буркочу й, тягнуся за стільниковим, який лежить поряд з ліжком.

     “Лише сьома! Чи не зарано?”

- Навіщо так рано? - тру з просоння очі.

- Поквапся! 

     “Куди я маю квапитися? Мені нікуди не треба? Чи в батька знову якась грандіозна ідея?

     Отак живеш, як на вулкані! Не знаєш, що чекатиме тебе наступного ранку!”

- В тебе п’ять хвилин. Чекаю тебе снідати! - видав мій родич і нарешті покрокував геть. 

     Народився б він жінкою, то розумів би, що для нас п’ять хвилин - ніщо! Неймовірно мало! 

    Зібрала волосся в хвіст. Трішки підфарбувала вії. Одягнула чорні джинси та футболку. Як не дивно, а вклалася, зі своєю програмою - мінімум!

    Варто було з’явитися батькові на очі, як той одразу оглянув мене скептично від маківки до самих п’ят.

- Що? - не втрималася, запитала я.

- Виглядаєш зовсім не солідно! - підсумував той, і відпив зі своєї кружки.

- А для чого я маю виглядати солідно? - здивовано закліпала оченятами я.

     “Йому не здається, що вже час мені все пояснити?”, - крутиться в моїй голові.

      Але батько зовсім не поспішає щось пояснювати. Просто встає і йде геть з кухні. 

- Отакої! - промовила я і зробила собі каву. 

     Та вже за десять хвилин батько повернувся, тримаючи в руках мій сірий піджак. 

- Ось! Вдягни зверху!

- Його? - та я вже цю річ років зо п’ять як не одягала.

     Він поглянув на годинник, який висить на стіні.

- Швидше куштуй свій сніданок! Мало часу залишається! - стурбовано продовжив він.

    “Ох і нагнав таємничості! Не зрозуміло лише - навіщо! Маю надію це не якесь там чергове знайомство? Бо буде вже зовсім не смішно!”

    Водій співчутливо поглянув на мене у дзеркало заднього вигляду. Їдемо в трьох в автівці в цілковитій тиші, аж моторошно.

- Може все ж таки розповіси мені куди ми прямуємо так рано? - не витримала я.

- Пам’ятаєш, я попереджав тебе про роботу? - заговорив батько після паузи.

- Щось таке пригадую…! - намагаюся відтворити в своїй пам’яті ту розмову і хоч якісь подробиці.

- Знайшлася вакансія трішки раніше ніж я домовлявся! 

- Робота? - вигукнула я.

     “Нічого собі!”

    Почала судомно розглядати свої руки, сумочку. Ще й цей страшнезний піджак, звідки він його дістав? Та я ще останній клас школи в ньому закінчувала! Волосся зібране у хвіст. А все тому, що було зовсім обмаль часу… 

      Дістала блиск зі своєї сумочки і нанесла на губи.

- То це буде співбесіда? - продовжила збирати інформацію по частинкам.

      “Ох і скупий на подробиці…”

- Ні! Робота правда тимчасова! На час декретної відпустки  - це місяця два-три! За цей час оволодієш специфікою і я зможу підібрати тобі щось більш достойне!

     “Звучить не дуже то й погано, як на мене!” 

     Робота це чудово! Це фінансова незалежність… Можна буде зняти квартирку… Ех, знову мрії мої мрії!”

     Перший “дзвіночок” про те, що я занадто рано почала радіти був, коли водій припаркував автівку біля до болю знайомого бізнес-центру.

      Задерла голову, щоб повністю оглянути величезний багатоповерховий будинок.

- Ходімо! - знову поквапив мене батько.

     Ледве встигаю за ним. 

     Ось і ліфт відкрився на верхньому поверсі. 

- Вітаю Вас! Проходьте будь-ласка до кабінету! Можу запропонувати Вам чай чи каву! - вагітна секретарка привітливо посміхається до нас. - Шеф з’явиться за дві хвилинки!

- Не треба! Дякуємо! - відповів за мене татусь.

     “На якому ж місяці вагітності ця молода жінка? Маю надію, що звідси одразу в лікарню не поїде! Хоч би мій майбутній шеф був адекватною людиною, бажано рочків так… ліпше передпенсійного віку, і без яскраво вираженого потягу до молоденьких!

      Та, мабуть, не з моїм щастям!

      І рочків новому шефу не стільки, скільки бажалося… і потяг до дівчат у нього явно присутній…!”

- Трясця! - я що це вслух зараз промовила?

      Марк власною персоною! 

      Знову! Та що ж так часто!

      А я то ще дивувалася, що за таємничість така! Нічичирк з вуст, доки в батькову автівку не сіла! 

     Самовдоволена посмішка сяє на обличчі мого нового шефа! От би стерти її зараз, щоб так не всміхався, нахаба! Що це саме він, мій майбутній керівник, тут вже й здогадуватись не треба! Все очевидно! Інакше звідки такий задоволений вираз на батьковому обличчі! Отже все ж таки не позбувся головної ідеї будь-якою ціною звести мене з Марком! 

    Не зрозуміло лише, чому Марк досі грає в цю гру! Чи він аж настільки невибагливий і готовий проковтнути будь яку ідею, навіть саму шалену? 

    До нашої трійці додався ще й Віктор Іванович. Вирішив особисто проконтролювати заміну секретарки для любого синочка? Маю надію, що не Марк причетний до вагітності! Хоча! Яка мені різниця! Хай робить що хоче! Головне подалі від мене!