Читати книгу - "Дитина від тебе, босе, Юлія Ройс"

Я не можу заснути. На душі неспокійно і відчуття таке, що нічого не змінюється на краще. Тільки-но з’являється якесь проясненя, як знову стається щось погане. 

Одягаю халат і залишаю кімнату. В будинку тихо, тільки в коридорі світло горить. Зараз трохи далі за північ і Олена Станіславівна точно спить. 

Йду на кухню, готую собі чай і сідаю з чашкою за стіл. Не знаю, як поводити себе далі і чи варто допомагати Мирону. Можливо, він не радий, що я запропонувала свою допомогу, а відмовити мені не може. 

Розумію, що думки заводять мене надто далеко. Я сама себе накручую і ніяк не можу зупинитися. Якби не батько Мирона, мене вже давно не було б тут, але я дала обіцянку і тепер змушена залишатися. 

В момент, коли в будинку гримають двері, я підстрибую від несподіванки. Спочатку здається, що це Захар так пізно прийшов, але на порозі кухні з’являється не він. 

Я бачу Мирона з букетом квітів в руках. Схоже, що і він не очікував побачити мене тут. Завмирає та уважно мене розглядає. 

– Чому не спиш? – питає обережно. 

– Не спиться, – відповідаю. – А ти що тут робиш?

– До тебе приїхав. Я все обдумав, Ясю, – Мирон кладе квіти на стіл, а сам стає на коліна переді мною. Це дуже неочікувано, і я сильно дивуюсь. – Пробач мені. Ти маєш повне право жити так, як хочеш, і дружити з ким хочеш. 

– І ти не будеш перечити? – питаю обережно.

– Не буду, – впевнено відповідає. – Звісно, мені не дуже приємно, що ти спілкуєшся з іншим чоловіком. Я дико ревную, але… хочу вірити тобі і буду вірити. Пробач ще раз. 

– Я просто хочу, щоб ти знав – я жива людина зі своїми принципами. І якщо ти хочеш бути зі мною, то маєш з ними миритися. 

– Я знаю, – Мирон накриває мої руки своїми, а я видихаю. 

Не скажу, що вірю йому до кінця, але те, що він тут, про щось та й говорить. Отже, не хоче мене втрачати. 

– Я піду в кімнату. Пізно вже, – піднімаюсь з крісла і стаю навпроти Мирона, котрий також встав. 

– Можна з тобою? – розглядає мене прискіпливо. 

– Я хочу одна залишитися, – відповідаю. – Ти можеш піти до себе. 

І знову я роблю так, як хочу сама, і не слухаю того, що хоче Мирон. Він явно не задоволений такою відповіддю, але мовчить. Тільки вазу з шафи дістає і воду у неї набирає. Хвилюється, щоб квіти не зів’яли. 

Повернувшись в кімнату, на диво, засинаю швидко. Можливо, справа в тому, що я більше не хвилююсь за те, що буде зі мною та Мироном. Він потроху змінюється, і це видно. Не зрозуміло тільки наскільки його вистачить. Або мене.

Наступного ранку зустрічаю на кухні Олену Станіславівну і Мирона. Жінка кілька разів нюхає квіти і не забуває сказати, які вони гарні. Зрозуміло, що вона второпала, від кого вони і для кого, тому я ніяковію, але тримаюсь. 

– Разом в офіс поїдемо? – питає Мирон, коли закінчуємо снідати. 

– Так, – відповідаю. 

Залишаємо будинок, і він відкриває для мене двері. Коли сідаємо в салон, Мирон торкається долонею мого живота. Син відчуває батька і миттєво відповідає штурханням. 

Я нічого на це не кажу. Не знаю, що в такому випадку треба говорити. Мабуть, нічого. Мирон спокійний, я теж. Це найголовніше. 

– Куди ми їдемо? – питаю здивовано. – Це не дорога до офісу. 

– Я вирішив зробити нам сьогодні вихідний. На щастя, погода дозволяє, – відповідає, а я дивуюся ще більше. 

– Але ж у тебе зустрічі! 

– Я відмінив усе, – говорить спокійно. 

– Навіщо? – все-таки нічого не розумію. 

– Щоб провести час разом. Я досі відчуваю напругу між нами і хочу, щоб вона зникла. 

Я уявлення не маю, куди ми їдемо, але мені дуже цікаво, що такого придумав Мирон. Сьогодні дійсно хороша погода, хоча вчора лив дощ. Ми їдемо хвилин сорок по трасі, а потім звертаємо просто у ліс і їдемо ще кілька кілометрів. 

Коли я бачу величезні дерев'яні ворота, все стає зрозуміло. Це заміський відпочинковий комплекс і тут неймовірно гарно. Дерев'яні будинки, річка, сосни і практично немає людей.