Читати книгу - "Барсику, де мій заєць?, Тіна Вітовт"

Ліза

Як так? Та як таке можливо? Трясця вашим предкам, духи лісу. Це що за такі ігри у вас перекособочені. То з лісу нас не випускають, звівши разом, та всіма способами нас підбурювали зійтися. А тут, бац, і перенесення мені організували. 

Або просто не перешкоджали моїй силі працювати так як вона того бажала, що досить вірогідно. І нажаль, працювати в тому напрямку, куди вели мої незбагненні думки, що скипіли на через пережитий страх. Страх спочатку за своє життя, а потім і за життя Яра.

Як же він мене захищав. Я аж замилувалася спочатку, але на щастя, до мого переляканого розуму дійшло, що самостійно йому не впоратися із цим велетнем. І я прийшла до тями, взяла себе в руки. У той момент, розписати був не вихід.

Зібрала себе до купи у цілком спроможну до чарування особу. Шваркнула кілька разів пепроханого гостя, мало свого красеня Барса не підсмажила, а чого так близько підпускав до себе ведмедя. От і прийшлося відгатяти те волохате чудовисько від свого коханого. Він мені потрібен цілий та неушкоджений, не потрібно псувати такого красеня.

Ну от чому мене потягнуло з лісового будиночка? Та ще так що я немала змоги опиратися переміщенню. Звичайно, я і раніше такого-то супротиву не могла чинити, то що зараз жалітися. Хоча я так наївно думала що це мені буде під силу.

Волала я всередині себе, ображена на весь світ і всіх навколо. Адже зовнішньо мусила тримати лице. На мене втупилися кілька пар очей, ошелешених очей, навіть очманілих від моєї раптової появи посеред вітальні наповненої гостями. 

Відразу не зрозуміла де опинилася. Настільки була дезорієнтована. Але потроху, неспішною ходою, мої думки поверталися до реальних подій, які разюче шандарахнули мене наче обухом по голові. І я нарешті впізнала таку раніше рідну оселю, а тепер таку не затишну для мене.

А батьки тут, виявляється, в мою відсутність і далі приймати не перестали прочан, котрі набивалися до мене в наречені. Скільки всіх пройшли відбір не зрозуміло, часу що мене не було вдома кілька місяців пройшло, а саме майже п'ять.

Ну стривайте, я вам розповім де раки зимують, дайте тільки час оговтатися від пережитого стресу. 

Спочатку той ведмідь клятий, і звідки тільки мохнате чудовисько з'явилося, ніяк не можу зрозуміти. Потім ще цей перехід. Я ж не прикликала свої сили. 

Чи прикликала? Ні, не може цього бути. Невже, коли мені, до зубного скреготу, захотілося опинитися в обіймах мами, такої доброї та люблячої, я мимоволі запустила процес переміщення у просторі. 

То може мені варто просто побажати опинитися в обіймах коханого Барсика, і я буду з ним?

Та тільки, якби ж все було настільки просто, то і маги вважалися всесильними. Звичайно, що у мене нічого не вийшло. Якби я несамовито не бажала і не просила духів лісу поєднати мене з коханим - я залишалася сидіти у вітальні мого батьківського дому. 

І саме батьківського, це місце я вже не рахувала своїм домом. Це як живеш з батьками і вважаєш це місце своїм домом, а опісля перебираєшся до коханої людини, і проживши певний період часу, вже приходиш просто погостювати у батьківський дім, тому що твій дім поряд з коханим.