Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

до Елізабет. — Ви чарівні, леді! Ця поїздка, політика і нудні чоловічі справи не втомили вас? Сідайте, будь-ласка! Одразу хочу перепросити за незручність, з якою вам довелося зіткнутися на шляху до остерії, — проказав він швидко. — Діставалися ресторації через підвальне приміщення, як я розумію… Відверто кажучи, сподівався на вашу кмітливість, фон Глоффе, — кинув він у бік зблідлого Дітріха. — Але треба розуміти ситуацію… поява рейхсканцлера тут — то завжди свято.

— Пане Шелленберг, — похитав головою Марко, — і ми раді знайомству. Перепрошувати немає за що. Натовп у кінці Шеллінг-штрасе аж ніяк не менший, аніж тут перед входом до остерії. Розступатися ніхто не мав наміру, тож гер фон Глофф виявив неабияку кмітливість і переконливість, щоб охоронці нас провели сюди.

— Чи справила на вас враження виправка особистої охорони фюрера? — поцікавився Шелленберг. — Власне, це лише мюнхенська охоронна команда, маленька частина особистого охоронного полку рейхсканцлера.

— Але юнаки мають дуже бадьорий вигляд, — згідно хитнув головою Швед.

— Мені здалося… — проказала Елізабет — Вони усі… дуже схожі поміж собою… Наче рідні. Усі однакового зросту, усі такі стрункі, біляві…

— Так і є, пані Макміллан. Так і є, — усміхнувся Шелленберг, — до охоронного полку рейхсканцлера відбирають лише тих, хто відповідає спеціально розробленим стандартам: високий зріст, арійська зовнішність, пропорційна, атлетична тілобудова. Кандидат не пройде відбір, якщо має бодай одного запломбованого зуба.

Елізабет із розумінням похитала головою.

— Ваш чоловік, пані Макміллан, — весело додав Шелленберг, — звісно, якби він був німцем, легко пройшов би такий відбір. У пана Макміллана все відповідає нашим вимогам — ріст, атлетична тілобудова і навіть… цілком арійська зовнішність. Він білявий, з характерними арійськими рисами обличчя і кольором очей… Якби я не знав, що він англієць…

— На жаль, пане Шелленберг, у мене є один запломбований зуб, — серйозним тоном сповістив Марко.

Шелленбег розсміявся.

— І прекрасне почуття гумору, пане Макміллан! Хоч, звісно, те, про що ми говоримо зараз, аж ніяк не жарти, — продовжив він. — Уявіть, кожен із цих бездоганних юнаків, присвятивши своє життя фюреру і великій німецькій нації, мусить підтвердити і бездоганність свого родоводу до п’ятого коліна. І родоводу своїх наречених, звісно, у разі одруження. Не має бути жодних міжрасових зв’язків, жодних скандальних союзів. Далі вони проходять вишкіл у Ліхьєрфельдських казармах, де їхні уміння і навички шліфують найкращі наставники. Воістину, це вістря списа німецької армії!

— Вражає… — проказав Марко, щоб просто щось сказати, бо відчував у голосі Шелленберга ледь помітні нотки іронії. Так, наче той подумки насміхався з усього, що відбувалося на вулиці і тут у залі. Власне, з усього, що говорив сам.

— Пане Макміллан, чарівність вашої дружини геть збила мене з пантелику! — раптом проказав Шелленберг із притаманною йому легкою посмішкою. — Сподіваюся, цей чудовий вид з вікна компенсує усі заподіяні вам незручності, пані Макміллан! Я спеціально обрав саме цей столик, — пояснив він, — і ви зможете побачити не лише прибуття рейхсканцлера до остерії, але, власне, і його самого. Він сидітиме он там, на своєму улюбленому місці… вважайте, майже поряд!

Лише тепер Шелленберг знову «помітив» свого ад’ютанта Дітріха, який нерішуче тупцяв поруч, не розуміючи — шеф усе-таки злий на нього чи ні.

— А ви усе ще тут, фон Глоффе? — звернувся він до нього. — Ідіть собі, не стовбичте. У вас ще є важливі справи, чи не так? Він, мабуть, добряче забив вам баки, пане Макміллан, доки привіз сюди, — розсміявся Шелленберг, коли фон Глофф, розгублено козирнувши, попрямував до підсобки, щоб підвалами знову дістатися вулиці.

— Хто? — перепитав Швед.

— Мій ад’ютант, Дітріх фон Глофф. Чудовий хлопець, вірний справі, ретельний виконавець. Але страшенний ідеаліст й балакучий не в міру. Торік він не пройшов відбір до охоронного полку і це його страшенно гнітило. Але у мене вимоги м’якші, ніж у фюрера, — усміхнувся Шелленберг знову.

На вулиці за вікном відчувалося пожвавлення. Натовп рухнув усім своїм потоком в боки і вперед. Мабуть, у кінці Шеллінг-штрасе з’явився автомобіль рейхсканцлера, і людське море захвилювалось, намагаючись знайти, куди відступити.

— Ну, щоразу те саме! — махнув рукою Шелленберг. — Щоразу те саме! Чому просто не оточити вулицю одразу, створити коридор, яким спокійно проїде фюрер? Навіщо чекати, поки вулиця залюдниться, а потім розганяти натовп?

— Можливо, у тому є якийсь вищий, незрозумілий нам сенс, пане Шелленберг! — проказав Марко. — Люди зможуть доторкнутися до автомобіля, побачити лідера нації зблизька…

— Прошу, зовіть мене Вальтер! — промовив Шелленберг, дістаючи з нагрудної кишені пачку дрезденських цигарок «Імперіум». — Ви журналіст, а не військовий. І тут не Фюрербау. До того ж, пане Макміллан, ви приємна у спілкуванні людина. Будьмо друзями! Завжди мріяв мати бодай одного друга-англійця…

— Як скажете, Вальтере… — усміхнувся і собі Марко. — Тож і ви звіть мене просто Алекс.

— Курите? — поцікавився Шелленберг, легким рухом пальців вибиваючи з пачки тонку, коричневого кольору із золотим обідком по краю елегантну цигарку.

— Так, — Швед сягнув рукою до кишені і дістав пачку. Це були цигарки відомої американської марки «Кемел», знані у Європі як «Американська суміш». Марко їх ненавидів. Як і отой дурнуватий рекламний слоган на плакатах, котрими був обвішаний увесь Лондон: «Я готовий пройти цілу милю заради „Кемел“».

— Спробуйте мої, Алексе! — запропонував Шелленберг. — Відчуйте справжню німецьку якість! Маю сумніви, що у Лондоні вам доводилося курити такі цигарки.

— Так, ми, британці, більше віддаємо перевагу сигарам чи люлькам. А зовсім гурмани — кальяну, — хитнув головою Марко, — та мені подобаються оці американські.

— Ох вже ці британські колонізторські уподобання! — гмикнув Шелленберг. — Ну, мені така розкіш, як курити «Кемел», недоступна з суто політичних міркувань. У Німеччині все інакше. Якщо палиш американські цигарки, то скажуть, що ти продав батьківщину…

— Ха, як і в Британії, — усміхнувся Марко, — але у вас, Вальтере, є нагода спробувати. Обіцяю, я нікому про це не скажу.

— Знаю я вас, журналістів, містере Макміллан! — розсміявся Шелленберг. — І завтра ж мені на стіл покладуть свіженький випуск вашого «Обзервер», де буде викладена теорія, чому німецький офіцер оберштурмфюрер Вальтер Шелленберг курить «Кемел».

— Дурниці, — хитнув головою Марко, — це не про мене. Спробуйте мої, а я — ваші.

Шелленберг спокусився.

«Імперіум» і справді програвав «Кемел». І був таким же простецьким, як звання єфрейтора порівняно з посадою рейхсканцлера. Терпкий турецький тютюн «Орієнтал» у поєднанні з м’якими вірджинськими сортами надавав димові вишуканого смаку й аромату. Кожну затяжку хотілося запивати хорошим віскі чи бодай ковтком свіжозвареної чорної кави еспресо і… релаксувати. А не пертися у бій.

— А ви таки справді гурман, Алексе, — з насолодою затягнувся димом Шелленберг. — Хороші цигарки. Хороші. Хоча й американські… І я