Читати книгу - "Ангельський вибір, Дар’я Дзвін"

Прокинувшись вранці, насамперед зібрала речі. Ітана та Хенка застала на кухні. Вони пили каву, поки Здоровань проводив з хлопцем виховну бесіду. Ми попрощались і виїхали в Деріленд.

— Про що замислилась? — спитав він, коли ми зупинилися перед світлофором.

Я думала про ухвалене рішення. Щось мені не давало спокою і мучило зсередини. Наче шосте чуття хотіло мені щось сказати, але я не могла зрозуміти, що саме.

— Нічого такого, просто дивлюся на дорогу, — ухильно відповіла.

Це була незвичайна поїздка. Це був мій шанс знову вирватись за межі Неллінгтона. І я не збиралась знову псувати його.

— Ти мовчки крутиш медальйон у руках. Це означає, що твої думки знаходяться далеко звідси.

Я відпустила цінність мами і заправила під футболку.

— Думаєш, що так добре вивчив мене?

— Я вмію спостерігати і робити висновки. 

Я включила музику. Вона заповнила салон, проковтнувши незручну тишу.

Добре, що поїздка видалась швидкою. Вже за годину ми їхали дорогами Деріленда. Це місто високих багатоповерхових будинків, скляних будівель, офісів та активного життя. Мені воно подобалось, але шум, метушня, безліч яскравих емоцій людей неймовірно виснажували. Коли я пропускала їх через себе у великій кількості, мені потрібен був спокій, усамітнення, перезавантаження.

Неллінгтон був повністю протилежним — тихий, спокійний, маленький, затишний, з невеликим населенням. Здавалось, це був ідеальний варіант для мене, але мені хотілось більше пригод.

На дорогах вже утворилися пробки, тому по самому місті ми пересувалися максимально повільно. 

Екран телефону спалахнув: Рене надіслала мені повідомлення.

«Ну що, тебе там ще не викрали і не розчленували?»

А в кінці стояв глузливий смайлик.

Її забавляла моя підозрілість, хоча варто віддати їй належне: подруга прислухалася до моїх побоювань. Ітана вона, як і обіцяла, обшукала у всіх соцмережах, але так і не знайшла нікого схожого на нього. Це було несподівано, але навіть у наш час багато хто залишався анонімним в інтернеті. 

«Ще жива. Всі повірили, що Ітан захворів?»

Цю банальну версію вигадав він сам.

«Ти за кого мене приймаєш? Мені не вперше прикривати чужі дупи».

«Знаю. Дякую».

— Як люди терплять ці чортові затори? — Ітан закинув голову догори і прикрив очі.

— Вони звикли до цього. — Мене теж втомили блукання та повзання машин. — Готель знаходиться за дві вулиці. Це близько. 

Я обрала бюджетний готель, який знаходився неподалік проведення фестивалю. Ми могли б увечері повертатися в Неллінгтон, а вранці назад у це місто, але такий варіант займав би багато часу та сил, а також вимагав зайві витрати на бензин та резерв нервів. Якщо вже витрачати гроші, то з комфортом.

— Ти як хочеш, а в мене перерва. — Ітан припаркувалася біля найближчого вільного місця, відчинив дверцята машини і вийшов на вулицю.

— Ти куди? — Я пішла за ним.

Він ліниво потягся, озирнувся, почухав потилицю.

— Не знаю, — видихнув хлопець. — А хіба це має значення?

— Так.

— І яке ж? — Вік крокував вздовж тротуару.

Я порівнялася з ним і пішла поряд.

— Це потрібно, щоб я знала, що робити далі.

— Навіщо знати?

— Щоб я підготувалась, якщо це буде за потрібне чи внесла корективи.

— Навіщо?

— Ааа! — роздратовано простягла я. — Ти інших слів не знаєш?! Чи твій мозок заклинуло в заторі?

Після того, як ці слова вилетіли з вуст, я усвідомила, наскільки грубими вони були. Ітан повернувся до мене і здивовано підняв брови, потім опустив погляд на центр моїх грудей і примружився. На лобі з'явилися похмурі складки. Потім його обличчя стало нечитабельним, і він швидко відвернувся.

Мені було не зрозуміло, що він там намагався розгледіти, але мене більше хвилювало те, що я вперше відчула себе роздратованою. Це було абсолютно невластиво моєму характеру та поведінці. Навіть із більш грубішими людьми я ввела себе спокійно, без агресії та роздратування.

Рене стверджувала, що в мене геть відсутні ці емоції. Я й сама це знала.

— Вибач, — вимовила,  дивлячись собі під ноги. — Я не хотіла.

— Не знаю як ти, а я хочу їсти, — байдуже відповів Ітан. — Ось тут.

Він зупинився і кивнув мені за спину. Мої очі простежили за його поглядом. Ітан мовчки обійшов мене і увійшов усередину закусочної. Я пішла за ним.

Запах смаженого м'яса вдарив у ніс. Ітан вальяжно розвалився на дивані біля вікна. Погляд був спрямований на перехожих, пальці стукали по столу, а плечі були напруженими.

— Що бажаєте? — запитала офіціантка.

Я замовила комплексний сніданок і сирну запіканку, а мій спутник, який тимчасово притих, обрав стейк. Дівчина пішла із замовленням, а за столом настала тиша. Було незвично бачити Ітана таким серйозним. Відривати його від роздумів не хотілося, тому дістала телефон і почала відповідати на нові повідомлення Рене.