Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

—Так. А звідки ви це знаєте?

Вона знову глянула на чоловіка, а тоді на мене.

— Він завжди говорив, що ви прийдете.

— Він?

—Містер Ґрін.

Серце закалатало швидше. Я приголомшено похитала головою.

— Не збагну. Ви знаєте про бунгало? І... Про Вестрі?

Лорен кивнула, а її чоловік підвівся і показав туди, звідки я прийшла.

—Воно там, неподалік нашого будинку. Відколи ви тут були, кущі трохи розрослися. Мабуть, ви просто не помітили.

Я швидко підвелась, але слабкість у ногах нагадала, що мені вже не двадцять один.

— Ви проведете мене туди?

—Так, — усміхнувся Грег.

Кілька хвилин ми йшли мовчки. Час від часу подружжя зацікавлено позирало на мене, але я не підводила очей, глушачи думки в шумі хвиль. Чи хочу я випитувати, що вони знають про бунгало та про Вестрі?

Зненацька Грег зупинився і показав рукою в гущавину.

—Воно отам.

—Дякую, — відповіла я, торуючи собі шлях крізь зарості.

—Міс Келловей, зачекайте, — гукнув з пляжу Грег. Я обернулася. — Просто, щоб ви розуміли, що воно вже не таке, як колись.

Я кивнула й рушила далі. З дерев звисали нахабні ліани, тягнулися мацаками, наче хотіли схопити мої кволі руки. Я глянула наліво, направо. Де воно? А відтак помітила величезний кущ гібіскусу. Він готувався зацвісти, і над листям випиналися крихітні жовті пуп’янки. Пульс прискорився. Воно десь поряд.

Відгорнувши чергову ліану, я нарешті побачила — бунгало досі стояло, хоч і не дуже впевнено. Очеретяний дах занепав і де-не-де провалився. Одна стіна просто впала, інші майже просвічувалися. Дверей не було. Я глибоко вдихнула, згадуючи, як ми з Вестрі знайшли хатинку багато років тому. Тепер на неї боляче дивитися.

Сходинки провалились, і я мусила якось вибратися на майже метрову висоту, щоб потрапити всередину. Руки боліли, але я підтягнулася і вилізла, налякавши пташку. Запищавши, вона пурхнула у вікно.

Вставши, я обтрусила штани від пилу й оглянулася. Ліжко й зібгане покривало, столик і крісло з червоного дерева, пошарпані штори, які колись я пошила, — усе залишилося на місці. Очі зупинилися на стіні, де висіла картина. Можливо, вона, загорнена в мішковину, досі лежить під ліжком? Там, де ми з Вестрі її залишили?

Набравшись духу, я опустилася навколішки й посунула руку під ліжко. Звідти вибігла ящірка, і я відскочила. Та, опанувавши себе, ще раз підійшла й підняла покривало, щоб роздивитися все під ліжком. Збоку лежав порожній шматок мішковини. Картини не було.

Я виструнчилась і сіла в крісло. Сімдесят років емоцій навалилися на мене важким тягарем. Звісно, картина зникла. Як наївно — думати, що вона досі тут.

Зрештою я підвелася з крісла, і під ногами зарипіла підлога. Я всміхнулась, згадавши нашу з Вестрі саморобну поштову скриньку. А раптом там є лист? Смішна думка, але я таки присіла й, тамуючи сльози, урочисто підняла дошку. Тоді просунула руку в темну заглибину, і зненацька пальці наткнулися на щось об’ємне та м’яке.

Книжка. Ні, записник. Я витягла з-під підлоги блокнот у шкіряній обкладинці та струсила його від багаторічної пилюки.

Світло тьмяніло — сонце невдовзі сідатиме. Я розгорнула нотатник на першій сторінці та примружилася, щоб розібрати літери:

Листи Вестрі до Енн...

О господи! Він повернувся сюди, як і обіцяв.

Я квапливо перегорнула сторінку, шукаючи очима слова, які вберу в самісіньке серце, але надворі почувся голос.

—Міс Келловей?

Це голос Ґрега. Я знехотя згорнула записник і заховала його в сумочку.

—Так, я тут.

Я стояла у дверях, коли Грег і Лорен підійшли до бунгало.

—Слава богу, — сказав він. — Ми не хотіли залишати вас саму надовго. Дозвольте, я допоможу вам спуститися.

Дві дужі руки легко охопили мій стан, і за мить я вже стояла внизу.

—Ви знайшли те, що шукали? — пильно глянула на мене Лорен.

— Ні, — мовила я, не зводячи очей з хатинки. — Проте я знайшла щось набагато краще.

Вона обережно всміхнулася, наче знала про це місце й мою історію більше, ніж я сама.

— Не хочете зайти до нас на чай? Ми живемо в будинку трохи далі.

Я кивнула.

—Дякую. З величезним задоволенням.

* * *

Лорен налила чаю з біло-блакитного чайника.

—З молоком і цукром?

—Так, дякую.

Будинок був звичайний: дві спальні та простора тераса, яка виходила на пляж. Він дуже личив цій парі.

— Ми живемо тут вже тридцять п’ять років, — сказав Грег. — Ми з Лорен працювали в Нью-Йорку, але, потрапивши сюди в кінці шістдесятих, зрозуміли, що не повернемося до мегаполіса.

— І залишилися тут, — підтримала його Лорен. — Відкрили ресторан за кілька кілометрів звідси.

Звісно, я відчула заздрощі. Це могли б бути ми з Вестрі. Це було життя, якого я так прагнула.

Я сьорбнула чаю і поставила чашку на блюдце.

— Ви казали, що знаєте Вестрі, — тихо мовила я, побоюючись того, куди може завести це речення.

Грег перевів погляд з Лорен на мене.

—Так, ми були знайомі протягом багатьох років.

О боже. Вони говорять про нього в минулому часі.

—Були знайомі?

—Так, — підтвердила Лорен. — Він приїжджав сюди раз на рік. Казав, що це його щорічне паломництво.

— Паломництво?

—Паломництво в надії зустріти вас, — усміхнувся Грег.

Усередині мене все вирувало, як молоко в чашці чаю. Я кілька секунд обмірковувала почуте й похитала головою, згадавши Кітті й день, коли я покинула Вестрі в паризькому госпіталі.

—Не розумію, — мовила я, намагаючись звести докупи те, що сама вважала за правду, і те, що говорили нові знайомі.

—Він розповів нам вашу історію, — мовив Грег, ковтнувши із чашки. — Як ви закохалися на цьому острові, як війна розлучила вас.

Я похитала головою, не здатна повірити в почуте:

—А чому він не розшукав мене в Сіетлі? Чому не написав мені?

— Він не хотів втручатися, — пояснила Лорен. — Бо знав, що у вас своє життя, сім’я. Та глибоко в серці він вірив, що ви можете повернутися, що одного дня чекатимете його в бунгало, як у спогадах.

Я витягнула із сумочки коричневий блокнот. Він пульсував у руках, наче живий.

—Я знайшла це. Листи, які він мені писав.

—Так, щороку Вестрі залишав нового листа в бунгало. Сподівався, що ви